Цього року команда юних лінгвістів України вирушила на МОЛ (Міжнародну олімпіаду з лінгвістики) у Тайбей, Тайвань, звідки привезла дві відзнаки. Поїздка стала можливою завдяки нашим спонсорам HOLYWATER, Citadel / Citadel Securities та Omilia.
На фото зліва направо: Михайло Мазуренко, Артур Боровий, Остап Друщак, Владислав Халін.
Михайло Мазуренко
Івано-Франківськ, два роки до випуску
— Вперше я дізнався про лінгвістику ще у третьому класі, коли мій брат брав участь в олімпіадах із цієї дисципліни. Тоді мама вирішила глянути якісь задачі і зі мною, але ходити на олімпіади я ще не міг, і тому зрештою трохи від того відійшов, а повернувся до лінгвістики вже у восьмому класі. На той момент я саме почав вивчати японську мову, і тому радо погодився на пропозицію з’їздити на місцеву лінгвістичну олімпіаду у Львів (та й відвідати це місто завжди приємно). Львівське змагання вийшло написати напрочуд гарно, і я навіть пройшов на всеукраїнський етап. Власне, того року я писав чимало різних олімпіад, але лінгвістична мені сподобалась найбільше: просто через те, наскільки цікаво було на ній працювати. Тоді я на міжнар не потрапив, але мав перше усвідомлення, що міжнародний рівень — це щось не таке вже й віддалене. Наступного, тобто цього, року став готуватись до олімпіад трохи більше, почав ходити на лінгвістичний гурток, і таки пройшов на міжнар! Цим фактом я був настільки вражений, що не розказував нікому, аж допоки не опублікували остаточні результати відбору: думав, поділюся, а виявиться, що там щось сплутали... Але ні: ось щойно повернувся з Тайваню!
Лінгвістика — надзвичайна наука, і олімпіади з неї насправді унікальні. Велика перевага лінгвістичних задач у тому, що почати їх розв’язувати зовсім не важко, підходи до таких задач зазвичай базуються на дуже природних методах, до яких можна прийти, навіть мало ще знаючи про лінгвістику як таку. Звісно, з досвідом певні методи виділяєш; виявляється, що вони мають переважно математичний характер (і, як наслідок, — у чому й сам переконався на міжнарі, — багато учасників-лінгвістів займаються ще й математикою та програмуванням). Далі з’являються нові, складніші типи задач, але в усіх них є одна спільна риса: вони як пазли, і якщо дійдеш до певного моменту, то все починає бездоганно складатися. Це просто блаженне відчуття!
Ще одна перевага лінгвістичних олімпіад в Україні — їх проведення не обтяжене зайвими формальностями, а олімпіадну лінгвістичну спільноту складають дуже приємні люди.
З’їздити на міжнар було надзвичайною подією — і наймасштабнішою поки для мене подорожжю. Пощастило, що цього року змагання проходили у Тайвані: я давно захоплююсь культурою Далекого Сходу, і побувати там стало здійсненням моєї мрії.
Люди на олімпіаді були привітними й відкритими, щодня ми з кимось знайомилися, а вечорами збиралися у щось пограти. Серед друзів, яких я знайшов на цій олімпіаді, — учасники з Австралії, Таїланду, Сінгапуру, Індії, Японії, Філіппінів, Швейцарії, Казахстану, Малайзії і, звісно, самого Тайваню. Поїздка надихнула присвятити лінгвістиці ще більше часу, а після випуску допомогти з розвитком лінгвістики в Україні і, можливо, на світовому рівні.
Артур Боровий
Житомир, відзнака олімпіади, останній рік у школі
— У лінгвістичні змагання я потрапив через оголошення на сайті математичних олімпіад ще 2023 року. Лінгвістика привабила мене різноманітністю задач і тим, що їх можна розв’язувати без додаткових знань. Участь же у Міжнародній олімпіаді дозволила відчути себе частиною лінгвістичної спільноти і допомогла мені остаточно визначити спеціальність, на якій навчатимуся.
Остап Друщак
Львів, відзнака олімпіади, останній рік у школі
— Я дізнався про олімпіади з лінгвістики від місцевої організаторки, викладача Львівського національного університету пані Олени Гринів. Вона завітала до моєї школи і розповіла про тематичний гурток; я зацікавився, і згодом почав брати участь в олімпіаді.
У лінгвістиці мене приваблює можливість розв’язування задач без потреби у якій-небудь додатковій інформації, а також різноманіття та оригінальність задач.
Участь у Міжнародній олімпіаді поглибила мої знання, а ще зміцнила впевненість у собі та вміння працювати в команді.
Владислав Халін
Харків, два роки до випуску
— Я почав займатися лінгвістикою, щойно дізнався про лінгвістичні олімпіади наприкінці минулого року: мені дуже сподобався формат задач. Уже за пів року я пройшов на Міжнародну олімпіаду. Очна підготовка до неї, а потім і сама олімпіада виявилися захопливими, а спілкування зі спільнотою мотивувало й далі покращувати свої навички вирішування задач. Я впевнений, що ті нові знайомства, які з’явилися на міжнарі, проживуть набагато довше за той тиждень, який ми провели на Тайвані.
Таміла — керівниця команди України, візьме під своє крило не лише власну команду, а всіх, хто цього потребує;
Денис — програміст, найшвидше знаходить нових друзів;
Остап — мовознавець, найкраще з команди знає португальську;
Саша — письменниця (і авторка цього тексту), найбільше полюбила Бразилію;
Катруся — художниця, найліпше розуміється на виживанні в дикій природі.
Про дорогу
Подорож на цьогорічну Міжнародну олімпіаду з лінгвістики (МОЛ) у Бразилії стала довшою, ніж усі попередні. Перед олімпіадою команда України провела півтора дня у Сан-Паулу, шість днів — у місті Форталеза на спільних тренуваннях з обома командами Бразилії, командою Гонконгу та учасником зі США. А після олімпіади — ще півтора вільних дня у Сан-Паулу.
Дорогою туди їхали через Румунію, летіли з Бухареста до Сан-Паулу з восьмигодинною пересадкою в одному з найбільших аеропортів світу в місті Доха — столиці Катару.
У Форталезі ми проводили чимало часу на тренуваннях, що відбувалися в місцевій школі. Займалися приблизно з восьмої до шостої, з перервами на обід та каву. Розв’язували задачі як індивідуально, так і в парах (здебільшого з учасниками з Гонконгу); розбирали теорію разом із нашою керівницею Тамілою, керівником команди Гонконгу Владом Някшу, а також тренерами бразильського лінгвістичного руху; мали й кілька пробних командних турів. Одного дня на тренування завітала знімальна група місцевого телеканалу, яка робила репортаж про олімпіаду та підготовку до неї. Таким чином ми несподівано для себе потрапили до бразильських новин.
Годі казати, що, перебуваючи у Форталезі, ми міцно здружилися з іншими учасниками зборів. А ще це місто стало нашою точкою занурення у бразильську культуру. Куштували місцеві страви й напої, зокрема соки з різноманітних екзотичних фруктів, а також популярну в країні газованку — гуарану; вчили португальську мову й навчали нових знайомих української; спілкувалися, слухали національну музику й гуляли містом. У вільний від підготовки день відвідали пляж: мали нагоду поплавати в Атлантичному океані та побудувати фортецю з піску.
Якщо говорити про дорогу з олімпіади назад, то заїжджати ще раз до Форталези ми вже не планували, зате мали нагоду знову зупинитися в Сан-Паулу з ночівлею та погуляти. Цього разу до нас долучився хлопець із бразильської команди, Педро, і повів на цікаві локації: разом відвідали багатоповерховий культурний центр із гарним краєвидом на місто, а ще відомий історичний музей.
До Бухареста летіли знов із довгою пересадкою в Досі. Проте цього разу не сиділи в аеропорту, а о десятій вечора спонтанно виїхали в нічний автобусний тур Катаром. Подивилися на відомі пам’ятки, відвідали місцевий ринок, де скуштували морозива й купили смаколиків, та загалом чудово провели час — попри майже сорокаградусну нічну спеку.
З Бухареста рушили потягом до Сучави, звідти — до Чернівців. Там команда попрощалася: я лишилася в Чернівцях, Катруся й Остап подалися до Львова, а Таміла й Денис повернулися до Києва.
Ми розпочали мандри 12 липня, і врешті-решт 4 серпня вся команда вже була вдома.
А тепер — до найцікавішого. Власне, про міжнародну олімпіаду...
Міжнародна олімпіада з лінгвістики — 2024
24 липня
Велкам ту Бразиліа, Бразилія!
Змагання проходило у столиці Бразилії, (майже) однойменній з назвою країни.
Перший день МОЛ передбачав «програму з посольствами»: делегації вирушили на зустрічі з представництвами їхніх країн. Ми готувалися до події відповідально: команда вирішила вбратися у вишиванки, і нам із Катрусею спало на думку випрасувати свої (зім’яті від двотижневого лежання у валізі). Як з’ясувалося пізніше, в готелі була окрема кімната для прасування, та на той час ми про це не знали. Отож, проявили винахідливість і прасували вишиванки феном...
Посольство України виявилося двоповерховим білим будинком; на вході майорів синьо-жовтий прапор. Біля брами нас зустрів працівник посольства. Нарешті почути «добрий день!» замість уже звичного «bom dia!» було дуже приємно. Далі ми познайомилися з радником посла, паном Андрієм. Той провів нас усередину й запросив присісти на дивани і крісла в залі, де зі стіни на нас витріщався, звичайно ж, Тарас Григорович Шевченко.
Пан Андрій одразу ж звернувся до нас без зайвого офіціозу («Ну що, розказуйте, як у вас справи! Будемо говорити!»). Розмова пішла; нам запропонували частування — чай і лимонний тортик, і в такій затишній обстановці дві години пролетіли непомітно. Ми розповідали радникові про олімпіадний рух в Україні, те, як проходить міжнародна олімпіада, говорили про враження від нової країни й контраст Бразилії з домом («постійно чекаєш відключення електроенергії…»). Торкнулися й важливіших тем: капібар («та це просто волохаті свині!» — стверджував пан Андрій), лихоманки де́нге («ото весело буде опинитися з таким діагнозом у чернівецькій лікарні!»), приватних басейнів (такий був навіть на території посольства, адже у Бразилії вони не є розкішшю, а нібито мають практичну користь і підвищують вологість повітря) і не тільки.
Посеред розмови я помітила, що в пана Андрія шкарпетки з котиками. Це лише посилило враження, що нам дуже пощастило з посольством.
Наостанок ми сфотографувалися з портретом Шевченка й окремо з українським прапором на вході до посольства. З паном Андрієм ми прощалися ненадовго, адже він планував завітати на церемонію відкриття пізніше того ж дня.
Підсумовуючи, такий гостинний прийом настільки далеко від дому потішив усю команду.
Між візитом до посольства та церемонією відкриття ми встигли пообідати млинцями з тапіоки, а також зробити фото Катрусі у вишиванці на фоні пальм.
А ще ми з Катрусею не забули нафарбуватися глітером, аби «блискуче» провести церемонію. Решта команди від глітеру відмовилася, але... лише тимчасово. Та про це пізніше.
Перед церемонією послухали лекцію про історію Бразилії крізь призму музики. Почули, зокрема, легендарний бразильський фанк.
Та й на самому відкритті, поки команди й запрошені гості стягувалися до зали, на сцені вже грав місцевий гурт, до якого згодом долучилися двоє запрошених танцюристів. Отож, ще до офіційного початку ми наслухалися бразильської музики (вдосталь, адже у Бразилії, як зауважив радник посла і як швидко переконалися ми самі, мало що починається вчасно), та ще й помилувалися яскравим танцювальним перформансом.
Нарешті запросили до слова гостей: здебільшого бразильських чиновників. Говорили вони португальською, але всім учасникам заздалегідь роздали навушники, в яких звучав синхронний переклад промов англійською. Переклад не завжди був якісним, тож із часом ми дещо знудилися.
Слухаючи одну промову за іншою, намагаючись вловити суть сказаного, я почала щораз більше відволікатися на власні думки. Стала озиратися по сторонах; погляд впав на команду Гонконгу — ту саму добре знайому нам завдяки тижню у Форталезі — та їхнього керівника, Влада Някшу. І раптом у мене виникла ідея. Ми з Денисом ще з минулого МОЛ помітили, що прізвище пана Влада у руках вмілого лінгвіста з легкістю трансформується у «няшку». А що як розповісти про цей дотепний факт самому панові Владу й подарувати йому — на згадку про наші спільні тижні на міжнарі та у Форталезі — котячі вушка?
— Псс! А давайте подаруємо Владові Някшу котячі вушка?
— …
— …
— Ми мусимо це зробити.
Так і зародився план, або ж операція «Котячі вушка». Продовження згодом...
По промовах розпочалося знайомство з делегаціями у форматі традиційної для МОЛ гри «вгадай країну». Цьогоріч гра відбувалася так: на проєкторі демонстрували відеокліпи з відомими бразильцями, що є вихідцями з інших країн. Кожна команда мала вгадувати, чиї то земляки на екрані, і, якщо її, підвестися з місця. Представляючи Україну, показали відеозапис з однією з найвідоміших бразильських письменниць Кларісе Ліспектор (народилася 1920 р. на Поділлі). Щоправда, тут нам і вгадувати не довелося: наші друзі з бразильської команди, які сиділи кількома рядами нижче, відразу ж розвернулися до нас і активною жестикуляцією переконали, що нам час підводитися. Водночас пан Андрій, радник посла, покинув своє місце, спеціально щоб підбігти до нашого ряду й підказати нам, що на екрані українка.
Зрештою через велику кількість промов і не те щоб блискавичну гру-знайомство церемонія відкриття затягнулася настільки, що її фінальну частину (власне, розповідь про правила олімпіади) довелося перенести на ранок. На той момент вже було по десятій, і чимало зморених подорожами та джетлагом учасників давно вмостилися поспати просто на своїх місцях. Отож, ми радо повернулися до готелю.
25 липня
Ранок почався не з кави, а з лекції про вікідані та воркшопу. Учасники, користуючись вікіпедією та спеціально підготовленим застосунком, мали обрати з поданого в застосунку списку яку-небудь рідкісну мову та самостійно внести до бази даних інформацію про всі звуки, які в ній трапляються. Завдання виявилося важким через технічні аспекти, але все ж пізнавальним, як і зустріч загалом. На її завершення кільком випадковим чином вибраним учасникам дісталися сувеніри з емблемою вікіпедії: Денис, зокрема, виграв термос, а Остап — брелок.
Далі ми нарешті мали змогу прослухати завершальну частину вчорашньої церемонії: розповідь про правила олімпіади, проілюстровану погрозами смертельної розправи з тими, хто спробує списувати.
Напис на слайді: «Списуєте — вас з’їдять (анаконда чи піранья на ваш розсуд)».
Наступним пунктом програми була екскурсія містом з трьома варіантами маршруту. Команда розділилася: Денис вирушив до культурного центру Centro Cultural Banco do Brasil, а решта команди — до кафедрального собору та національного музею. Що відбувалося з Денисом під час екскурсії, авторці достеменно не відомо; знаємо тільки, що за час розлуки з командою він устиг отримати в подарунок прапор Тайваню (можливо, як запоруку вдалої поїздки України на наступну МОЛ).
Національний музей вразив своєю формою напівсфери, кафедральний собор — гіперболоїда. Форма ж дзвінниці поруч із собором нагадала щось середнє між менорою та граблями. Дивно, наскільки порожнім був простір навколо всіх цих споруд. Жодних дерев поблизу, нічого, що дало б змогу сховатися від палючого сонця... Ми вже не вперше помічали такі великі пусті простори у Бразиліа, але цього разу в контрасті з химерними будівлями вони аж надто впадали в очі. «Пейзаж, як з антиутопії», — промайнуло в мене в голові. Відчуття були незатишні... Брак рослинності у місті, зокрема в одному з парків, узагалі став локальним мемом: «парк» виявився точнісінько такою ж спустошеною ділянкою землі з трьома розкиданими на відстані кількох метрів одне від одного деревами.
В музеї ми зо дві години роздивлялися картини, відеороботи й артінсталяції сучасних бразильських митців. Далі відвідали собор. Вигляд його зсередини сильно контрастував із зовнішнім: розглядаючи всеосяжний світло-блакитний вітраж та підбання, з якого звисали три вишукані скульптури янголів, я вже не почувалася так, ніби нас занесло у всесвіт «Дюни».
Після того поїхали до оглядової вежі. Ця точка в екскурсії була спільною для всіх учасників, тож ми ненадовго возз’єдналися з Денисом; до часу нашого приїзду його група вже встигла піднятися нагору. А нас і ще на сотню учасників чекала годинна черга. Що ж, не вперше й не востаннє у Бразилії... Проте результат виявився вартим очікування. З висоти 25-го поверху дійсно відкривався чудовий краєвид на все місто (і його літакоподібну форму).
Ми зробили традиційне командне фото з українським прапорцем і спустилися назад.
Коли вирушали до фінальної точки екскурсії, сонце вже сідало — стрімко й досить рано, як і завжди в цю пору неподалік екватора. Наостанок нам лишили огляд площі Трьох гілок влади: на ній розташовується президентський палац (виконавча влада), національний конгрес (законодавча) і федеральний верховний суд (судова). Окрім невід’ємних для функціонування країни установ, на площі також височіла споруда, що підозріло скидалася на гігантську прищепку.
Як пояснили волонтери-бразильці, «прищепка» насправді називається Голуб’ячею вежею: її створив Оскар Німеєр (він же спроєктував саме місто Бразиліа, а також інші його найвідоміші пам’ятки). У вежі дійсно мешкають звичайнісінькі голуби.
Уже наступного дня нас чекав особистий тур олімпіади. Отже, ми повернулися до готелю з основною метою — добре виспатися перед завтрашнім випробуванням.
26 липня
День особистого туру. Будильник на шосту ранку, величезне горня кави, останнє напутнє слово... Ну, можливо, не останнє, адже приїхавши до кампусу університету, де проходила олімпіада, ми ще з пів години провели надворі біля входу. (Здається, то вже традиція міжнару — перед особистим туром давати учасникам побільше вільного часу на свіжому повітрі.) Отже, мали нагоду поспілкуватися. Цікаво було спостерігати за тим, як взаємодіють учасники й керівники з інших команд. Бразильці, наприклад, узяли з собою свої незмінні талісмани — плюшевих звіряток — і радо давали їх потримати іншим учасникам.
Загальним улюбленцем став плюшевий їжачок із м’якими голочками — найліпший антистрес. Обидві ж польські команди завзято співали національні пісні. Ми взяли з них приклад і також заспівали народних пісень, а ще пригадали пару треків «Жадана і Собак», що за настроєм саме пасували до ситуації. Хтось з учасників зайнявся надворі зарядкою; хтось, як і ми, ввімкнув музику і пританцьовував... Але зрештою розваги закінчилися й настав час писати олімпіаду.
Певно, годі й намагатися конвертувати емоційне насичення наступних шести годин у текст... Виходили на різних стадіях розпачу / задоволення / подиву / розчарування. «Оптимістично — напівживі, песимістично — напівмертві», — підсумувала Катруся у відповіді на Тамілине питання «як ви?».
Поглинаючи бутерброди з ланчбоксів, ми стали ділитися враженнями від туру. Усі зійшлися на тому, що набір задач вийшов цікавим, хай там які в кого успіхи у розв’язанні. Особливе враження справила кількість ілюстрацій у примітках до задач. Чи хтось чекав побачити на турі цілий аркуш із фото екзотичних (і не лише) звірів, від імпали й дікдіка до зебри й леопарда? Не обійшлося й без зображення капібари (не плутати з волохатою свинею!). Такого багатого на картинки звіряток МОЛу ще точно не було...
На вечір нас очікувала яскрава програма — можливо, щоб хоч трохи відволікти від поолімпіадної тривожності. Планувалася традиційна бразильська вечірка, festa julina. Усім заздалегідь порадили приходити в картатих сорочках і, кому дозволяє довжина волосся, заплітати його в коси: такий образ — частина традиції.
Більшу частину вечора головною розвагою були танці: вчилися кадрилі (ще той челендж, коли на танцполі вас кілька сотень...).
Далі зіграли в надзвичайно бразильську дитячу гру. Суть забавки: йти по колу, вдаючи, немов насолоджуєтеся прогулянкою надворі, а коли ведучий вигукне «дощ!», налякано закричати й побігти в протилежному напрямку. Тоді, коли ведучий гукне «це жарт!», вдати полегшення й продовжити спокійну прогулянку. Що ще потрібно знати про Бразилію?
Аж раптом після перерви розгорнулося справжнє театральне дійство! Виявляється, невід’ємним компонентом festa julina є жартівливі сценки, де розігрується... весілля. На сцену вийшли дійові особи: волонтер Ві́тор, що став ведучим дійства; хлопець із бразильської команди на ім’я Сократ у ролі вкрай нетверезого священника; а також ще двоє волонтерів, Фернандо та Лай, як «щасливі наречені». Утім, щастю молодят завадили. Спершу труднощі очікувано створював захмелілий священник, якому ніяк не вдавалося запам’ятати імена наречених. Проте кульмінацією став драматичний сюжетний поворот: на сцену увірвався п’ятий актор, волонтер на ім’я Рафаель, в образі, якому могла би позаздрити сама Леді Гага: шикарна перука з довгими білявими кучерями, щільна червона сукня й туфлі на 12-сантиметрових підборах. Нова героїня заявила, що наречений зраджував наречену з нею і — о боже! — зробив вагітною. Розгнівана наречена, підбурена вигуками глядачів, дала нареченому ляпаса й покинула весілля. П’яний священник запропонував одружити тих двох, що лишилися. Вони погодилися, й весілля врешті-решт відбулося. Слід зазначити: акторська гра лінгвістів виявилася блискучою.
Під час вечірки волонтери організували «купідонську пошту»: можна було написати анонімну — чи ні — валентинку іншій людині, а волонтер-купідон знаходив її і передавав твоє послання. Наша делегація обмінялася валентинками з улюбленою бразильською командою, а з-під пера Дениса вийшло послання керівникові Гонконгу, Владові Някшу (яке, на жаль, так і не знайшло свого отримувача, адже той не прийшов на свято; але потім йому надіслали фото!).
Насамкінець подивилися виступ запрошених танцівників із місцевої дитячої студії. Проте виступ суміщав у собі елементи різних жанрів, а маленькі виконавці виявилися здібними не лише до танцю, але й до співів і навіть до акторської гри. У фіналі танцювати разом з артистами запросили нас усіх!
Гадаю, того вечора ми таки витанцювали з себе всі турботи з приводу особистого туру. До командного ж лишалося цілих два дні — тож була надія, що відпочинемо ми вповні.
27 липня
Вільний день № 1 було повністю присвячено екскурсії до водоспаду Salto do Itiquira. Добиралися автобусами дві години. Дорогою стало відомо, що на території національного парку, де розташований водоспад, маємо два варіанти проведення часу: піти купатися в озерцях чи піднятися на вершину гори «важкою» стежкою. Стежка, як неодноразово наголошували волонтери, була не просто важкою, а «важкою, небезпечною, крутою й вимогливою», далеко не кожному під силу. Звичайно ж, уся українська команда обрала саме цей варіант.
Однак не так сталося, як гадалося. У парку з’ясувалось, що для того щоб потрапити на важку, небезпечну, круту й вимогливу стежку, спершу потрібно відстояти не менш вимогливу чергу на підписання форми згоди. Та після години стояння виявилося, що підйом стежкою скасовано, адже на неї можна тільки до 12-ї години дня... Отже, важко-небезпечно-круто-вимогливий шлях дозволили подолати лише одній групі учасників; нашій команді лишилося купання і спокійна прогулянка парком.
Зрештою, попри несподівану зміну планів, день видався гарним: такий собі reconnecting with nature після змагань. У парку ми побачили двох чи трьох золотистих мавпочок, помилувалися водоспадом (ті, хто підійшов досить близько, верталися мокрими до нитки) і скупалися (хоч і не у водоспаді!).
У готелі, як то бувало у вільні вечори, спілкувалися з учасниками з інших країн. Збиралися компаніями, зазвичай спонтанно: хтось грав у настільні ігри в холі, хтось розважався на даху з басейном і настільним футболом. Басейн узагалі мав популярність: ще перед особистим туром найвідчайдушніші учасники пірнали туди о десятій годині вечора. А в настільному футболі вся команда набила руку — а ми з Катрусею радше відбили собі руки — ще у Форталезі. І хоча через величезну кількість заходів часу на вільне спілкування між учасниками виявилося менше, ніж хотілося б, ми все ж устигали і познайомитися з новими людьми, і, в моєму з Денисом випадку, поспілкуватися з друзями з попередніх олімпіад.
28 липня
Вільний день № 2 мав на меті ще глибше занурити нас у бразильську культуру. Вранці ми поїхали до меморіалу корінних народів Бразилії. Хоча дещо точніше було б назвати це місце музеєм із окремо відведеним простором для традиційних церемоній. У приміщенні зберігаються різноманітні культурні пам’ятки корінних народів з усіх куточків Бразилії: елементи святкового та церемоніального одягу, як-от химерні маски та довгі накидки; статуетки й прикраси з різнокольоровим пір’ям; дитячі іграшки та посуд... Чимало експонатів лишаються у побутовому вжитку і нині, адже достатньо ізольовані корінні народи Бразилії — ті, яким вдалося пережити спроби винищення та примусову асиміляцію, — і досі активно зберігають свої звичаї. Цікаво і сумно, що джерелом надходження більшості експонатів до меморіалу вказано федеральну поліцію Бразилії: це все предмети, конфісковані у злодіїв, що розкрадали їх у корінних народів задля збутку.
З виставки мене вихопив волонтер з проханням дати невелике інтерв’ю для місцевого видання («Ти з Бразилії? Ні? Ходімо, нам терміново потрібен хтось не з Бразилії, хтось із Бразилії і хтось іще із Південної Америки!»). Отак наша команда засвітилася в місцевих новинах вже вдруге.
Далі нас чекала зустріч із лідерами корінного населення і тематичні воркшопи на вибір. Я відвідала той, де один з корінних лідерів учив співати пісню мовою народу гуарані́-каюва́: пісня «прикликає птаха, який стереже людські душі та мову, й переносить їх з раю на землю».
На паралельному воркшопі малювали на тілі червоним барвником з рослини урукум. Завданням було розбитися на пари і, встановивши емоційний зв’язок із партнером, намалювати йому чи їй візерунки, щоб ті захищали свого носія від лиха.
Проте на цьому воркшопи не скінчилися. Після обіду, перемістившись до школи, де два дні тому проходила вечірка festa julina, учасники мали змогу долучитися ще до трьох занять на вибір. Вся українська команда відвідала майстер-клас із гри на перкусії, де тренувалася відчувати ритм і гамселили по ударних інструментах різноманітних форм і розмірів. Дехто взяв участь у рухливих бразильських іграх; також спробували себе в капоейрі та повчилися танцювати самбу (чи навчилися — зовсім інше питання...).
На вечір організатори запланували для учасників похід у кіно. Але наша команда (і чи не половина інших делегацій) вирішила натомість перепочити від щільного розкладу та провести кілька годин за власним уподобанням. Тож ми пішли вечеряти піцою в ТЦ. А вечеряючи, спостерігали за втіленим у реальність стереотипом: купа бразильців п’ють пиво з величезних кухлів і дивляться футбол, палко реагуючи на кожен гол.
Тут-таки у торговому центрі поставили собі за мету відшукати ті самі котячі вушка для Влада Някшу. Натрапили на магазин японських товарів, і — ура! Лишилося останнє: вручити презент адресатові. Така нагода з’явилась уже після церемонії закриття олімпіади, але про це згодом.
29 липня
День комадного туру, і вже другий рік поспіль — абсолютно хаотичний ранок. Як і торік, мали писати тур у готельних кімнатах. Отже, завдання: зібрати в кімнаті чотирьох учасників, чотири стільці, один стіл і одного спостерігача. До 9 ранку в спільний чат МОЛу надіслали вже шостий оновлений варіант розміщення команд і спостерігачів у кімнатах... Волонтери, учасники, керівники — всі бігали сходами угору-вниз зі стільцями, а дехто й зі столами. Та врешті-решт і люди, і меблі опинилися на своїх місцях. Тур розпочався.
За чотири години змагання ми 1) пережили серію екзистенційних криз; 2) засумнівалися, чи точно не потрапили на олімпіаду з математики; 3) погиркалися між собою кількома різними мовами. Загалом командам, учасники яких добре зналися на математиці та статистиці, цьогоріч дуже поталанило...
Пообіддя провели на лекціях. Їх було дві — знову на вибір: про бразильську жестову мову та про мови Бразилії загалом. Лекцію про жестову мову читав професор із вадами слуху. Його слова спочатку передавала португальською сурдоперекладачка, а далі озвучував англійською волонтер — отакий ланцюжок перекладу. Наприкінці інтерактивної лекції ми вже володіли кількома базовими жестами.
А вечір провели на традиційній олімпіадній вікторині. Розв’язували лінгвістичний кросворд і намагалися записати слова на кшталт «привіт» і «дякую» якомога більшою кількістю мов на швидкість. А ще пробували вгадати відповіді на важливі питання: який середній зріст учасників цьогорічної МОЛ? Який відсоток учасників любить піцу з ананасами? Скільки учасників мають рівно трьох домашніх улюбленців? А скільки знають чотири і більше мов? Усе це було відомо завдяки опитуванню, проведеному організаторами ще на початку олімпіади: дізнатися відповіді.
Завершився вечір дебатами про легалізацію марихуани та проблему клонування людей. Як-не-як, лінгвісти — дуже різнобічні люди!
30 липня
Останній і найважливіший день, адже сьогодні — церемонія закриття та нагородження учасників.
Для нашої команди закриття стало щасливою подією: дві довгоочікувані бронзові медалі!
Хоча не обійшлося й без кумедних моментів. Якось так сталося, що UKR у думках організаторів перетворився на UK, і наших медалістів Дениса з Остапом оголосили як учасників команди Великобританії — а «United Kingdom» потрапило і на екран над сценою, і навіть на дипломи... Ну що ж. До жартів про те, що завдяки кількості проведеного з новими друзями часу Денис уже вписався в команду Тайваню і цілком претендує на місце в команді Гонконгу, додався ще один. Утім, за цю помилку вибачилися та зрештою її виправили.
З нагородженням усі переживання лишилися позаду. Міжнар завершувала прощальна вечірка з бургерами, караоке та футболом. Ми святкували від душі. На честь бронзової медалі Денис нарешті погодився намаститися глітером (ми ж бо з Катрусею переконували його це зробити ще на церемонії відкриття). А тоді до компанії «глітерних» додалась і Таміла!
Звичайно, ми не забули і про операцію «Котячі вушка». План був простий: спіймати Влада Някшу, подарувати йому вушка та запропонувати намаститися глітером. Нагода нарешті випала на початку вечірки. Ми (команда України, команда Гонконгу, частина команди Бразилії та випадкові спостерігачі) оточили пана Влада. Денис виголосив на його честь промову та пояснив етимологію слова «няшка»; ми дали Владові нанести глітер; я урочисто вдягнула на нього рожеві котячі вушка — і Влад, тепер офіційно Няшка, не знімав їх аж до самого кінця святкування. Операція вдалася на всі сто!
Були й сумні моменти. Прощатися з іншими учасниками виявилося важче, ніж могло би здатися. То були сльози, обійми й обіцянки підтримувати зв’язок. І, авжеж, «let’s all come back as volunteers next year!».
А далі — остання ніч у готелі. Настільні ігри, довгі розмови про все на світі... Найвитриваліші ж учасники не спали всю ніч і зустрічали світанок на даху.
Я вже вдруге переконалася, що МОЛ — набагато більше, ніж просто олімпіада. Це щира, відкрита й об’єднана спільнота. Це простір, де за якийсь тиждень або два люди можуть зблизитися так, немов були знайомі все життя. Це взаєморозуміння, і взаємний комфорт, і тисяча жартів, які виходять далеко за межі лінгвістики.
Раніше опубліковано першу та другу частини розповіді.
Субота, 30 липня
З росіянами вийшло щось на кшталт обміну: якщо в Майсур вони довезли нашого Іллю, то з Майсура в Делі ми допомагали дістатися одній з їхніх учасниць, Юлі.
На момент приїзду на автобусі до аеропорту в Бангалорі до відльоту лишалося ще чимало часу. Здати багаж у камеру схову виявилося не такою вже й простою справою: приймати його відмовлялися без спеціальних замків, у пошуках яких ми оббігали летовище двічі. Шукані замки виявилися примітивними виробами з пластику.
На мапі поряд з аеропортом було зображено озеро... Вийти до нього — попри наші відчайдушні спроби — так і не вдалося, зате в процесі блукань ми натрапили на доволі затишний сквер.
Там і провели наступні кілька годин, зіграли у «крокодила» та «еліас». Тим часом Ваня забрав у Данила книжку й почав засушувати в ній квіти (насправді я був радий позбутися тієї книжки — Д. М.). Потім повернулись до аеропорту, забрали багаж і зареєструвалися на рейс.
Надвечір ми дістались до Делі, де нас на диво вчасно зустріли й відвезли в готель. Цього разу двоспальними ліжками виявилися облаштовані усі три наші кімнати. Наостанок Маша видала фразу, яка стосувалася відкривання дверей у номери, але загалом може слугувати девізом усієї Індії: «Кажется, что нельзя, но на самом деле можно!»
Неділя, 31 липня
Цього дня постановили відвідати Тадж-Махал. Спочатку думали скористатись громадським транспортом. Хоч ми й купили квитки, сісти на електричку, що проходила через одну з центральних станцій Делі, не вийшло: для цього б довелося, як і всі індуси, заскочити до вагона на ходу і їхати, звисаючи з дверей. Із швидкісним поїздом до Агри (міста, де розташований Тадж-Махал) теж не склалося. На вокзалі нас уже звично посилали з одних віконець у інші, тим часом як автомати з продажу квитків та сайт залізниці в унісон повідомляли про «тимчасові» несправності.
Зневірившись, що зможемо цього дня побачити Тадж-Махал, долею випадку потрапили, однак, у туристичний центр, де нам запропонували більш-менш організований, хоч і недешевий, виїзд до Агри.
По дорозі ми звернули увагу на напис «У цьому таксі поважають жінок», наклеєний у машині гіда. Він одночасно порадував і насторожив.
На вході в Тадж-Махал на нас чекав огляд речей та роздільні для чоловіків та жінок, як завжди в Індії, металошукачі. Усередині комплексу ми провели близько години.
Крім найвідомішого індійського монумента, цього дня побачили ще Червоний форт Агри. А останньою зупинкою стало місце, де — за словами екскурсовода — нащадки людей, що працювали на будівництві мавзолею, виготовляли з мармуру вироби у схожому стилі.
На шляху назад у Делі ми переконалися, що в Індії дійсно не чіпають корів та інших священних тварин, навіть коли вони ходять вузенькими вуличками, перекриваючи більшу частину дороги мотоциклам, легковим авто і навіть вантажівкам.
Понеділок, 1 серпня
Понеділок був фактично останнім днем подорожі. Його ми присвятили експрес-прогулянці по Делі та прагненню побачити якнайбільше: парк з меморіалом Махатми Ґанді, ще один Червоний форт, краєзнавчий музей, гробниці. Ну і, звісно ж, зоопарк, куди без нього? Усі ці місця виявились досить милими й доглянутими, а от навкруги атмосфера була не надто приємною, тому назовні зайвий раз виходити не хотілось (а часом виникало бажання з голови до ніг облитись антисептиком).
Після обіду дехто з нас раптом згадав, що вдома просили привезти індійських чаю-кави-спецій-магнітиків-сувенірів, тож ми почали безрезультатно шукати потрібні магазини; хіба що Маші вдалося обзавестися гарним шарфиком. Уже ввечері ми за допомогою мапи побачили, що були зовсім поряд із потрібною крамницею.
Наостанок ми побували біля Брами Індії. Там з нами востаннє сфотографувалися місцеві: цього разу — жінка з маленькою дитиною зі страшенно нафарбованими очима (спробуйте вгадати, чиї саме очі було нафарбовано).
Поряд із брамою ми втрапили у сильний дощ і більш ніж півгодини простояли на лавці під деревом, поки все навколо заливало водою. По закінченні дощу пройшлися по центральному проспекту та спробували ще підійти до гарної урядової будівлі, але в останній момент нас зловила (а потім відпустила) поліція.
Вечір цього дня виявився напрочуд затишним: команда допізна засиділась за іграми та розмовами.
Вівторок, 2 серпня
Знову два перельоти за один день: через Алмати в Київ. У делійському аеропорту ми мали останню змогу купити індійських цікавинок, чим успішно скористалися.
У Казахстані відчувалося, ніби ми майже вдома: звичні краєвиди, люди, спільний для чоловіків і жінок металошукач. Та все ж залишалося провести ще кілька годин у небі, перш ніж ми опинимось на Батьківщині. Валіза Маші тим часом остаточно із салатового набула кольору хакі, а також стала пом’ятою вже рівномірно. Закінчилася подорож загальними обіймами та надією на зустрічі в майбутньому.
Упевнено можна сказати, що вражень від поїздки вистачить принаймні до наступної міжнародної олімпіади, що пройде у серпні 2017 року в Дубліні.
(У статті використано фотографії Марії Степанюк та Романа Скуріхіна.)
День відкриття олімпіади виявився не менш насиченим, ніж усі попередні. Ми вже почали звикати до гострої індійської їжі, але чарівний індійський акцент усе ще лишався складним для сприйняття. День почався з реєстрації, де нам окрім звичайних дрібничок та брошури з програмою олімпіади видали національну індійську сорочку, назви якої я, на жаль, не знаю.
Перед обідом (а можливо, це було вже й перед вечерею) ми вирішили покататися на велосипедах. От тільки Маша цього робити не вміла, тож усі радісно взялися за її навчання — попри часті протести самої Маші. У результаті вона намагалася крутити педалі й утримувати рівновагу на велосипеді, який Ваня притримував, біжучи поряд. Ми ж із Ромою та Іллею їхали позаду та намагались іноді давати корисні поради чи принаймні не заважати.
Та основною подією цього дня все ж лишалося відкриття олімпіади. Перед входом до актового залу нам наносили помаранчеві цятки (бінді) на лоб та дарували маленькі брелоки у вигляді слонів. Цього року під час традиційного представлення країн організатори показували уривки з фільмів, знятих у кожній з країн. Саме тоді ми й дізнались, що в Україні жодного індійського фільму знято не було. Подальша частина відкриття була, як завжди, наповнена гумором і гарним настроєм. Після відкриття відбулася лекція про мови Індії, що порадувала зрозумілою англійською від лекторки.
Вівторок, 26 липня
Після катання на велосипедах спалося добре, тож перед особистим туром усі були сповнені сил і натхнення розв’язувати задачі. Особливо наполегливо команда перед самим туром взялася повторювати фонетику (як потім виявилось, більш доречним це було б перед командним туром). Після туру з’ясувалося, що кількість розв’язаних задач в усіх невелика і приблизно однакова. Спочатку це дещо порадувало: можливо задачі цього року були особливо складні?.. Спілкування з учасниками з інших країн посіяло сумніви у своїх силах, тож зрештою про задачі вирішили поки забути. Заспокоювало лише те, що попереду у нас було півтора безтурботних дня перед командним туром, у той час як журі мало сидіти й перевіряти сотні робіт, написані десятками різних мов. День продовжився міжнародними іграми у «мафію», «сет» та «крокодила» (якого харків’яни чомусь називають «коровою»).
Після вечері всіх учасників було запрошено до великої круглої будівлі під назвою Multiplex, яка вже два дні притягувала до себе наші погляди. Там ми близько години спостерігали за виступом учениць однієї з місцевих танцювальних шкіл. Далі відбулася відбіркова частина Jeopardy — традиційної вікторини МОЛ. З усієї нашої команди лише Маша змогла відповісти більше ніж на два питання. Опісля, враховуючи, що на наступний день не було заплановано жодних змагань, а навколо квітувало велосипедами, ми продовжили наше «катання».
Приблизно у вівторок почали з’являтись проблеми з інтернетом, доступ до якого надавали на території кампусу через Wi-Fi. У зв’язку з цим відбулося нове відкриття: навіть якщо сказати волонтеру, що до інтернету ти підключитися не можеш, це не заважає йому (або їй) надсилати тобі повідомлення на електронну пошту, а потім дивуватись, не отримуючи відповіді. У такий спосіб нам цього дня пропонували вибрати час, коли ми робитимемо командне фото (яке ми зрештою зробили, але яке досі не бачили).
Середа, 27 липня
День між турами — день відпочинку та екскурсії. Усе почалося з проїзду вулицями міста, що вступали у неабиякий контраст з оточеною з усіх боків парканом та охороною територією кампусу (утім, бурундуки та мавпи траплялися все ж по обидва боки паркану). Загалом поїздка на автобусі справила таке враження, ніби національною музикою Індії є гудки автомобілів, а мотоцикл призначений не для одного-двох пасажирів, а для трьох-чотирьох.
Першою зупинкою під час екскурсії був індуїстський храм. Усередині ми змогли роздивитися різьблення з зображеннями численних богів та елементи побуту, що повністю покривали стіни. Довідку про історію, релігію або традиції, здавалося, був готовий надати будь-хто з індійських волонтерів.
Далі їхали жвавіше: в автобусі волонтери оголосили конкурс, переможцем якого мала стати команда, учасники якої заспівають більше пісень. Спочатку всі змагалися, але вже за кілька годин (на шляху назад) співали заради власного задоволення.
Друга зупинка екскурсії — водоспад із назвою, яку навряд чи хтось із нас запам’ятав. Хоч би яким він був мальовничим, більше уваги привертало сімейство мавп, що лазили неподалік та вже їли частину чийогось обіду. Тим часом у нашої команди (а потім і в команди Росії) виникла дискусія з приводу наголосу в останньому слові приказки «Из огня да в полымя». І взагалі з приводу самого слова: Рома з Іллею знову відзначилися харківським говором та пропонували варіант «Из огня да в пламя».
Останнім пунктом екскурсії стала ферма, яка зустріла нас справжнім скорпіоном біля самісінького входу. Тут ми змогли побачити тепер уже чоловічі індійські танці, поїсти з тарілок, зроблених з бананового листя, та випити кокосового соку, заївши його м’якоттю тих-таки кокосів.
Четвер, 28 липня
Цілком очікувано найбільше вражень цього дня всі дістали від командного змагання. Воно стосувалося розпізнавання звуків: учасників просили встановити відповідності між аудіозаписами слів та їхніми транскрипціями. Звісно, для такого завдання Данило — а це була саме його задача — обрав мову, повну звуків, яких ми не знайдемо у знайомих мовах. Тож, коли він прийшов до нашої команди, щоб відповісти на питання до умови задачі, які могли виникнути, єдиним таким запитанням виявилося «За що?».
Протягом чотирьох годин учасники разом із керівниками команд (які пильнували за командами, але, звісно, не за власними) вслухалися у купу різноманітних типів клацань язиком та інших, здебільшого звіроподібних, звуків. Волонтери ж, які чергували на поверхах, мали змогу чути розв’язування задач одразу багатьма командами...
По обіді, коли враження від туру вляглися, та після невеликого квесту з пошуку потрібного волонтера, наша команда зробила фото, про яке я вже згадувала вище. Також у цей день робили спільне фото всіх учасників олімпіади, членів журі та організаторів — цього разу для багатьох квестом виявився пошук будівлі, біля якої фотографували.
Потому нас ознайомили з традиційними індійськими іграми, за якими й пройшли наступні кілька годин (був іще цього вечора бенкет, на який ми підійшли дещо запізно, тож останні шматочки торта від нас вислизнули). Часу на настільні ігри виявилось не настільки багато, щоб пограти в усі та достатньо розслабитися після турів, тому, коли їх забрали, наша і ще дві команди повернулися до «крокодила». Але люди йшли та приходили, і до кінця вечора у грі були задіяні учасники ледь не з десятка країн.
П’ятниця, 29 липня
Мабуть, найочікуваніший день: спочатку розв’язки, а потім і результати. Під час обговорення розв’язань учасники намагалися підрахувати свої приблизні результати, а мені лишалося тільки хвилюватись і мучитися нетерплячкою аж до самої церемонії закриття (хоча хто каже, що я там одна хвилювалась?). Результати загалом не сильно відрізнялися від того, що було нараховано зранку, а після їх оголошення й відповідної порції ейфорії та/або смутку ми почали замислюватися про останню частину нашої поїздки.
Щоб вирушити далі, треба було спершу доїхати до аеропорту, але на наступний день — день від’їзду — у штаті мали оголосити транспортний страйк. Тож закриття олімпіади завершилося оголошенням про те, що замість восьмої ранку автобуси виїжджатимуть о третій ночі. Поки ми роздумували, чи варто взагалі лягати спати перед таким раннім від’їздом, а чи не краще поспілкуватись наостанок з іноземцями, з’явилися чутки, що автобус може виїхати о четвертій або навіть о п’ятій. Пізніше чутки підтвердилися: наш автобус — о п’ятій; готовими треба бути о 4:30. Отже, часу лишалося достатньо, щоб поспати.
Утім, уже пізно ввечері наша волонтерка, не розібравшись у своїх записах і забувши, хто в яких кімнатах має спати, розбудила Рому й повідомила, що ми виїдемо на кілька годин раніше. Йому довелося підняти з цією звісткою Машу, Ваню та Іллю. А от зі мною вийшло непорозуміння, тож я спокійно спала, поки до моєї кімнати не увірвалися пізніше: «Автобус біля корпусу, він має від’їхати за чотири хвилини!»... Звичайно, поспішали ми дарма і, будучи єдиними пасажирами великого автобуса, прочекали ще близько години, поки той нарешті не повіз нас назустріч подальшим пригодам.
Розпочалася поїздка на змагання традиційно з аеропорту «Бориспіль». Не менш традиційно у наукові дискусії та розв’язування задач втягував усіх присутніх, включно з батьками, Іван; ми з Машею пригадували олімпіади двох останніх років: по всьому виходило, що батьки охочіше та раніше залишали своїх дітей та їхали з аеропорту чи вокзалу у справах, коли відповідальною за них була я; Данило (цьогоріч уже член журі, а не керівник команди) на це дещо ображався й шукав контраргументи для дискусій з Ванею; Рома поступово приходив до усвідомлення того, що приблизно так і пройдуть наступні два тижні його життя. Не вистачало тільки Іллі, бо він якраз відвідував літню школу в Росії, а тому мав прилетіти до Індії разом із російськими командами.
Зрештою ми сіли в літак і приготувались долати три годинні пояси, адже першою зупинкою стало місто Алмати. Казахські авіалінії «порадували» нестерпно гарячими вологими серветками та милими міграційними картами, що їх нам роздали після серветок, але перед обідом.
Через різницю в часі на місці ми опинилися вже майже вночі, тому нам лишалося тільки заселитись до готелю. Щоправда, там нас зустріли такою новиною: «вибачте, але один американець, який мав виселитись сьогодні, ще не виселився, тому комусь із вас доведеться спати на двомісному ліжку»...
Четвер, 21 липня
Не пощастило минулого вечора Ромі з Ванею, і зранку вони виглядали не надто виспаними. Втім, цієї ночі погано спалося далеко не лише їм: чутно в кімнатах було практично все, що відбувалося навкруг, — включно із зловісним завиванням вітру.
День почався з пошуку туристичного інфоцентру, де нам підказали, як найшвидше дістатися до гір. В автобусі, що повіз групу до урочища Медеу, ми встигли пограти у «контакт» і «так/ні». На Медеу нам зустрівся чоловік, який запропонував провести невеличку екскурсію до Великого Алматинського озера. Саме з цього озера частина міста отримує воду: від нього йдуть великі труби, уздовж (а часом — і по) яких місцеві жителі піднімаються в гори. Озеро виявилось неймовірно мальовничим. Щоправда, на висоті, де воно розташоване, починало закладати вуха.
Дорогою назад гід показував найкрасивіші місця, підвіз нас на мініекскурсію до справжніх юрт та порадив завітати наступного дня на обід у місце з назвою «Узбечка». На знак подяки Ваня розповів, що бачив поблизу рослину під назвою борщовик, яка може бути дуже отруйною — і цим дещо схвилював гіда.
Після такої поїздки у нас лишалося ще достатньо часу, щоб оглянути інші перспективні місця. Зокрема, на мапах як пам’ятки були позначені ковзанка (влітку жодного льоду — а відтак і нічого цікавого — там не знайшлося) та «прихована церква», що виявилась лише оглядовим майданчиком з купою каміння. З «прихованої церкви» відкривалися непоганий краєвид та нагода для хлопців пожбурляти камінням у дерева.
Також цього дня до нас підбігли кілька китайців-туристів, щоб разом сфотографуватися; в Індії ж ми потім неодноразово прислужилися місцевим мешканцям, охочим мати спільний знімок з екзотичною для своїх країв білою людиною.
Далі ми піднялися досить довгою канатною дорогою («гондолою») до однієї з рівнин на горі Чимбулак. Тут-таки, побачивши попереду (вище по стежці) хмару, вирішили її наздогнати... Досвід цього дня: хмари рухаються швидше за нас. А перед поверненням ми запримітили велику чотиримісну гойдалку і, як наслідок, до канатки потрапили лише за 2 хвилини до її закриття. Гондола доставила нас назад на Медеу.
Наближався вечір, але було ще не надто пізно, і група вирішила дістатися до міста пішки. Це забрало досить багато часу і спричинило складнощі з пошуком місця для вечері; утім, без вечері ми не залишилися. Завершився день невеликим дощем та втомою, що компенсувала погану звукоізоляцію готелю.
П’ятниця, 22 липня
Тепер ми вирішили подивитися саме місто. Загалом воно виявилось досить понурим, з металошукачами в метро, але і з відносно великою кількістю симпатичних фонтанів. І, так, ми знову потрапили під дощ. Якийсь час пройшов за грою в «Крокодила» поряд із мистецьким музеєм, а потім вирішили пошукати ту саму «Узбечку». За кілька годин і пройдених кілометрів ми все ж дістались до неї... і виявили, що це зовсім не та «Узбечка», яку нам радили, і що потрібна знаходиться в іншій частині міста. На щастя, і наявна «Узбечка» виявилася не найгіршим місцем, щоб перекусити й відновити сили.
У другій половині дня ми знову скористалися канаткою, цього разу піднявшись на гору Кок-Тьобе. Маша з Ванею покаталися на атракціоні Fast Coaster, а потім, узявши Рому, пішли досліджувати інші цікавинки цієї місцини (серед таких — пам’ятник The Beatles, який підписано як «пам’ятник Бітлу»). Поки ми чекали на захід сонця — у цей час із Кок-Тьобе відкривається гарний вид на місто — Ваня з Данилом намагалися розгадати механізм, який сповільнює кабінки канатної дороги, коли ті заходять на посадку пасажирів.
Цього дня до готелю ми також повернулись достатньо пізно попри ранній виліт в Індію наступного ранку.
Субота, 23 липня
Підйом о 4-й: попереду два перельоти, кінцевий пункт — Бангалор. Під час першого перельоту, до Делі, ми пролітали над Тянь-Шанем, від краси якого перехоплювало подих. Але ще сильніше перехопило подих після висадки з літака: повітря в Індії виявилось неймовірно вологим. На щастя, в аеропорту була велика кількість кондиціонерів. Там же ми перестріли росіян з Іллею: вони також пересаджувалися в Делі, от тільки рейс до Бангалора мали на кілька годин раніше за нас. Протягом цього часу ми трохи роздивилися місцевих. Більшість із них були вбрані у яскравий одяг, часто навіть у сарі. Також люди здебільшого мали по декілька величезних валіз, а навкруги скрізь пильнували охоронці з автоматами. Ще однією деталлю, яка вразила по прильоті навіть до виходу з літака, — це «акуратність», з якою працівники аеропорту жбурляли валізи приїжджих. Відтак особливо великою кількістю здобутих плям та вм’ятин відзначилася Машина салатова валіза.
Коли підійшов час реєструватися на рейс у Бангалор, Іван пішов першим, але не міг пригадати назви міста, куди летимо. Наші гучні підказки працівники аеропорту почули швидше за нього і з усмішкою дали йому талон на посадку.
Щойно прилетівши до Бангалора, звідки нас на автобусі мали повезти у Майсур, ми дістали змогу оцінити індійську організованість. За кілька днів до олімпіади волонтери попередили, що зустрінуть команду в аеропорту біля кафе CCD, та надали контакти тих, хто, власне, й мав зустрічати. На практиці ж вони, як з’ясувалося пізніше, чекали на вулиці, а до нас підійшли навіть не завдяки SMS-повідомленню, яке ми їм надіслали, а з підказки іншої команди, яка випадково нас помітила. Один з волонтерів одразу віддав нам бейджі: їх ми мали носити увесь час, поки перебуватимемо на території кампусу Infosys у Майсурі, де буде проходити олімпіада. Щоправда, стрічки для цих бейджів чомусь потрібно було забрати в іншого волонтера (в одного бейджі, в іншого стрічки, у когось списки учасників — це, вочевидь, занадто важливі задачі, щоб довіряти одразу дві з них одній людині). Далі нас відвели до холу готелю поблизу аеропорту: автобус мав забрати усіх прибулих о пів на другу ночі, а годинник на той момент показував лише дев’яту. Спати ще ніхто не хотів, тож ми мали гарну нагоду пограти у «Цитаделі».
Неділя, 24 липня
Автобус вирушив із півгодинним запізненням. На шляху до Майсура сон зрештою напав на більшість із нас (окрім Вані). Деякі команди потім скаржилися, що їм було складно заснути на нерівних індійських дорогах, але ми виявились звичними до таких незручностей.
У кампусі наша команда опинилася рано вранці. На в’їзді в усіх сканували багаж (дивно, що так робили лише перед заселенням, а от до й після поїздок на екскурсії наші речі чомусь уже нікого не цікавили). Нам видали ключі від кімнат, близько сьомої ранку підвезли до корпусів і навіть пообіцяли нагодувати сніданком та обідом, яких не передбачала на цей передолімпіадний день програма заходу. Щоправда, замість сніданку було вирішено доспати.
Під час обіду ми познайомились із нашою волонтеркою, яка повідомила деталі першої екскурсії — виїзду до Майсурського палацу ввечері цього дня. Вона також записала номери наших будівель і кімнат у вигляді важкозрозумілого набору цифр, що мене дещо насторожило (і не дарма, як потім з’ясувалося).
Поки лишався час до екскурсії, ми встигли прогулятись територією кампусу, яка виявилась на диво чистою й доглянутою та чимось нагадувала багато невеличких акуратних будиночків, розкиданих по ботанічному саду. Біля кожної будівлі був кошик із парасольками, якими вільно можна користуватися під час дощу. Подекуди також знаходилися стенди з велосипедами, що знадобилися наступного дня, а поміж усією цією красою час від часу можна було побачити пробігаючих повз бурундуків.
На екскурсії до палацу команди, які на неї потрапили, мали змогу доторкнутися до індійської культури: вишуканого оформлення будівель, ходіння храмами без взуття та потреби ухиляння від настирливих торговців. Неподалік можна було покататися на слонах та верблюдах. Щоправда, ніхто з команди України такою можливістю не скористався. Натомість, блукаючи навколо території палацу, в одному з закутків ми сфотографувалися з прив’язаними там слонами без натовпу і черг.
А вже завтра, в понеділок, XIV Міжнародну олімпіаду з лінгвістики буде оголошено відкритою.
