ЗареєструватисяЗареєструватися

© 2014—2024 Українські змагання з лінгвістики© 2014—2024 Українські змагання з лінгвістики

Блоґ

Про поїздку на міжнародну олімпіаду 2016 р., частина друга

Початок розповіді опубліковано раніше.

Понеділок, 25 липня

День відкриття олімпіади виявився не менш насиченим, ніж усі попередні. Ми вже почали звикати до гострої індійської їжі, але чарівний індійський акцент усе ще лишався складним для сприйняття. День почався з реєстрації, де нам окрім звичайних дрібничок та брошури з програмою олімпіади видали національну індійську сорочку, назви якої я, на жаль, не знаю.

Перед обідом (а можливо, це було вже й перед вечерею) ми вирішили покататися на велосипедах. От тільки Маша цього робити не вміла, тож усі радісно взялися за її навчання — попри часті протести самої Маші. У результаті вона намагалася крутити педалі й утримувати рівновагу на велосипеді, який Ваня притримував, біжучи поряд. Ми ж із Ромою та Іллею їхали позаду та намагались іноді давати корисні поради чи принаймні не заважати.

Та основною подією цього дня все ж лишалося відкриття олімпіади. Перед входом до актового залу нам наносили помаранчеві цятки (бінді) на лоб та дарували маленькі брелоки у вигляді слонів. Цього року під час традиційного представлення країн організатори показували уривки з фільмів, знятих у кожній з країн. Саме тоді ми й дізнались, що в Україні жодного індійського фільму знято не було. Подальша частина відкриття була, як завжди, наповнена гумором і гарним настроєм. Після відкриття відбулася лекція про мови Індії, що порадувала зрозумілою англійською від лекторки.

Вівторок, 26 липня

Після катання на велосипедах спалося добре, тож перед особистим туром усі були сповнені сил і натхнення розв’язувати задачі. Особливо наполегливо команда перед самим туром взялася повторювати фонетику (як потім виявилось, більш доречним це було б перед командним туром). Після туру з’ясувалося, що кількість розв’язаних задач в усіх невелика і приблизно однакова. Спочатку це дещо порадувало: можливо задачі цього року були особливо складні?.. Спілкування з учасниками з інших країн посіяло сумніви у своїх силах, тож зрештою про задачі вирішили поки забути. Заспокоювало лише те, що попереду у нас було півтора безтурботних дня перед командним туром, у той час як журі мало сидіти й перевіряти сотні робіт, написані десятками різних мов. День продовжився міжнародними іграми у «мафію», «сет» та «крокодила» (якого харків’яни чомусь називають «коровою»).

Після вечері всіх учасників було запрошено до великої круглої будівлі під назвою Multiplex, яка вже два дні притягувала до себе наші погляди. Там ми близько години спостерігали за виступом учениць однієї з місцевих танцювальних шкіл. Далі відбулася відбіркова частина Jeopardy — традиційної вікторини МОЛ. З усієї нашої команди лише Маша змогла відповісти більше ніж на два питання. Опісля, враховуючи, що на наступний день не було заплановано жодних змагань, а навколо квітувало велосипедами, ми продовжили наше «катання».

Приблизно у вівторок почали з’являтись проблеми з інтернетом, доступ до якого надавали на території кампусу через Wi-Fi. У зв’язку з цим відбулося нове відкриття: навіть якщо сказати волонтеру, що до інтернету ти підключитися не можеш, це не заважає йому (або їй) надсилати тобі повідомлення на електронну пошту, а потім дивуватись, не отримуючи відповіді. У такий спосіб нам цього дня пропонували вибрати час, коли ми робитимемо командне фото (яке ми зрештою зробили, але яке досі не бачили).

Середа, 27 липня

День між турами — день відпочинку та екскурсії. Усе почалося з проїзду вулицями міста, що вступали у неабиякий контраст з оточеною з усіх боків парканом та охороною територією кампусу (утім, бурундуки та мавпи траплялися все ж по обидва боки паркану). Загалом поїздка на автобусі справила таке враження, ніби національною музикою Індії є гудки автомобілів, а мотоцикл призначений не для одного-двох пасажирів, а для трьох-чотирьох.

Першою зупинкою під час екскурсії був індуїстський храм. Усередині ми змогли роздивитися різьблення з зображеннями численних богів та елементи побуту, що повністю покривали стіни. Довідку про історію, релігію або традиції, здавалося, був готовий надати будь-хто з індійських волонтерів.

Далі їхали жвавіше: в автобусі волонтери оголосили конкурс, переможцем якого мала стати команда, учасники якої заспівають більше пісень. Спочатку всі змагалися, але вже за кілька годин (на шляху назад) співали заради власного задоволення.

Друга зупинка екскурсії — водоспад із назвою, яку навряд чи хтось із нас запам’ятав. Хоч би яким він був мальовничим, більше уваги привертало сімейство мавп, що лазили неподалік та вже їли частину чийогось обіду. Тим часом у нашої команди (а потім і в команди Росії) виникла дискусія з приводу наголосу в останньому слові приказки «Из огня да в полымя». І взагалі з приводу самого слова: Рома з Іллею знову відзначилися харківським говором та пропонували варіант «Из огня да в пламя».

Останнім пунктом екскурсії стала ферма, яка зустріла нас справжнім скорпіоном біля самісінького входу. Тут ми змогли побачити тепер уже чоловічі індійські танці, поїсти з тарілок, зроблених з бананового листя, та випити кокосового соку, заївши його м’якоттю тих-таки кокосів.

Четвер, 28 липня

Цілком очікувано найбільше вражень цього дня всі дістали від командного змагання. Воно стосувалося розпізнавання звуків: учасників просили встановити відповідності між аудіозаписами слів та їхніми транскрипціями. Звісно, для такого завдання Данило — а це була саме його задача — обрав мову, повну звуків, яких ми не знайдемо у знайомих мовах. Тож, коли він прийшов до нашої команди, щоб відповісти на питання до умови задачі, які могли виникнути, єдиним таким запитанням виявилося «За що?».

Протягом чотирьох годин учасники разом із керівниками команд (які пильнували за командами, але, звісно, не за власними) вслухалися у купу різноманітних типів клацань язиком та інших, здебільшого звіроподібних, звуків. Волонтери ж, які чергували на поверхах, мали змогу чути розв’язування задач одразу багатьма командами...

По обіді, коли враження від туру вляглися, та після невеликого квесту з пошуку потрібного волонтера, наша команда зробила фото, про яке я вже згадувала вище. Також у цей день робили спільне фото всіх учасників олімпіади, членів журі та організаторів — цього разу для багатьох квестом виявився пошук будівлі, біля якої фотографували.

Потому нас ознайомили з традиційними індійськими іграми, за якими й пройшли наступні кілька годин (був іще цього вечора бенкет, на який ми підійшли дещо запізно, тож останні шматочки торта від нас вислизнули). Часу на настільні ігри виявилось не настільки багато, щоб пограти в усі та достатньо розслабитися після турів, тому, коли їх забрали, наша і ще дві команди повернулися до «крокодила». Але люди йшли та приходили, і до кінця вечора у грі були задіяні учасники ледь не з десятка країн.

П’ятниця, 29 липня

Мабуть, найочікуваніший день: спочатку розв’язки, а потім і результати. Під час обговорення розв’язань учасники намагалися підрахувати свої приблизні результати, а мені лишалося тільки хвилюватись і мучитися нетерплячкою аж до самої церемонії закриття (хоча хто каже, що я там одна хвилювалась?). Результати загалом не сильно відрізнялися від того, що було нараховано зранку, а після їх оголошення й відповідної порції ейфорії та/або смутку ми почали замислюватися про останню частину нашої поїздки.

Щоб вирушити далі, треба було спершу доїхати до аеропорту, але на наступний день — день від’їзду — у штаті мали оголосити транспортний страйк. Тож закриття олімпіади завершилося оголошенням про те, що замість восьмої ранку автобуси виїжджатимуть о третій ночі. Поки ми роздумували, чи варто взагалі лягати спати перед таким раннім від’їздом, а чи не краще поспілкуватись наостанок з іноземцями, з’явилися чутки, що автобус може виїхати о четвертій або навіть о п’ятій. Пізніше чутки підтвердилися: наш автобус — о п’ятій; готовими треба бути о 4:30. Отже, часу лишалося достатньо, щоб поспати.

Утім, уже пізно ввечері наша волонтерка, не розібравшись у своїх записах і забувши, хто в яких кімнатах має спати, розбудила Рому й повідомила, що ми виїдемо на кілька годин раніше. Йому довелося підняти з цією звісткою Машу, Ваню та Іллю. А от зі мною вийшло непорозуміння, тож я спокійно спала, поки до моєї кімнати не увірвалися пізніше: «Автобус біля корпусу, він має від’їхати за чотири хвилини!»... Звичайно, поспішали ми дарма і, будучи єдиними пасажирами великого автобуса, прочекали ще близько години, поки той нарешті не повіз нас назустріч подальшим пригодам.

Див. закінчення розповіді.

Версія для друку

12 вересня 2016, 22:25

Щоб переглянути відгуки чи прокоментувати повідомлення, ви маєте зареєструватися та авторизуватися.