Про задачі та результати цьогорічної міжнародної олімпіади на сайті вже писали, але з матеріалів фотогалереї стає зрозумілим, що власне тури — далеко не все, що на цій олімпіаді відбувалося. І справді, чи не найцікавішим (окрім, звичайно, завдань) у поїздці на подібне змагання є знайомство з людьми з інших країн та різноманітними культурними традиціями. Тож спробую розповісти, як проходила ХІІІ Міжнародна олімпіада з лінгвістики з точки зору її учасника, автора цієї статті Ади Мелентьєвої.

Як і більшість наших лінгвістичних поїздок, ця розпочалася у терміналі D міжнародного аеропорту «Бориспіль», де ми (восьмеро учасників та троє супроводжуючих) зібралися для перельоту до Софії через Стамбул.

Власне перельоти пройшли без особливих пригод, якщо не враховувати вже традиційну партію у «черв’ячків» та відчайдушні настанови керівників повторити базовий матеріал з фонетики. У Стамбулі ми мали близько шести годин на пересадку, тож скористалися можливістю подивитися місто. Розділилися на дві групи: перша, менш численна, разом з керівником першої команди Данилом Мисаком у швидкому темпі (читай: бігом) відправилася поглянути на Блакитну мечеть та інші місцеві пам’ятки, тоді як друга на чолі з Максимом Чорним, керівником другої команди, від’їхала не так далеко від аеропорту та у більш спокійній атмосфері пройшлася вулицями житлового району та пообідала у звичайному ресторанчику, що вирізнявся хіба що тим, що в меню не були вказані ціни (тож стало в пригоді те, що Максим на достатньому рівні володіє турецькою).

Повернувшись до аеропорту, ми відправилися на рейс до Софії, звідки нас та кілька інших команд організатори повезли до Благоєвграду — міста, де й мала проходити олімпіада. До своїх кімнат (скромних, але зручних та чистих) ми потрапили вже далеко за північ.

Ранок наступного дня ми провели спокійно: відпочивали від перельотів. Після обіду відбулося відкриття, під час якого ми трохи поспілкувалися з іншими командами та знайшли знайомих з тренувальних поїздок і попередніх олімпіад (у тому числі й цьогорічної ММО), а також насолодилися виступом колективу болгарського народного танцю. Звичайно, при цьому ми не забували слухати промови організаторів, а традиційна презентація відомого лінгвіста та члена журі олімпіади Івана Держанського про те, як себе поводити на турі, як завжди, викликала гучні оплески. Після відкриття й вечері багато хто з учасників не став довго затримуватись перед тим, як піти спати. Хоча були й такі країни, що не сильно переживали стосовно того, в якій формі завтра писатимуть тур.

Особистий тур олімпіади приємно вразив нас цікавими завданнями (і трохи менш приємно — їхньою складністю). Після шести годин напруженої роботи учасники з різних країн розпитували одне одного на предмет незрозумілих моментів у розв’язаннях, а також щодо результатів (на це питання відповідали зазвичай нервовим сміхом). Відпочивали від туру трохи пізніше на вечірці з вогняним шоу. Там ми нарешті ближче познайомилися з деякими командами (найкраще — з Південною Кореєю та Росією), а Антон П’янков підкорив публіку своїми танцювальними здібностями. Оскільки наступного дня змагань не планувалося, спати пішли пізно.

День між турами знайомив нас із болгарською культурою: ми відвідали відомий Рильський монастир, що, окрім своєї історії, цікавий ще й мальовничими архітектурою та краєвидами, а потім насолодилися болгарським обідом та пройшли майстер-клас з народних танців, який, однак, досить швидко перетворився на інтернаціональну дискотеку. Тим часом кілька шукачів пригод з нашої команди переходили убрід неглибоку річку та досліджували інший її берег.

Повернувшись до Благоєвграда, учасники, керівники та члени журі прослухали дві лекції з комп’ютерної лінгвістики, а потім відправилися відпочивати перед командним туром.

Наступного дня, після чотирьох годин відносно невдалих спроб розібратися з мовою північна сото, ми з подивом виявили, що фактично змагання вже завершене. Удень частина команди пішла підкоряти вершини Благоєвграда, інша — в міський аквапарк, а хтось залишився відпочивати в кімнатах. А ввечері пройшли ще одна лекція та традиційна гра IOL Quiz (щось на кшталт «Своєї гри», але з охопленням лінгвістичної тематики). Єдиним гравцем, що залишився з додатним рахунком, була аудиторія...

Наближалося закриття, але більшості наших учасників гріла душу перспектива триденної екскурсії. Хоч ми і хвилювалися в очікуванні своїх результатів (розбір задач лише посилив сумніви), загалом вони нас приємно вразили. А отже, можна було більше не переживати та відправитись на вечірку з барбекю.

Слід сказати, що більшість наших учасників на вечірці довго не затрималася: обмінявшись написами різними мовами з багатьма учасниками на пам’ять, ми разом з іншими слов’янськими командами вирішили влаштувати гру в «шляпу». Але, оскільки ми все-таки цікавимося лінгвістикою, гра була незвичайною: кожен пояснював слова своєю рідною мовою (або однією з них), причому тільки тим, хто цієї мови не знав. Незважаючи на те, що слова ми обрали неважкі, завдання виявилось досить складним — та тим і веселіше.

Наступного дня рано вранці Антон, Гліб та Вова на чолі з Максимом покинули нас, відправишись назад до Києва, тоді як решта залишилася на екскурсію (фото). Про свій вибір ми не пошкодували навіть у найнапруженіші її моменти (але про це згодом). А поки що — розсілися по автобусах, що спершу мали відвезти нас до Пловдива, та наготувалися дрімати у кріслах, зрідка роздивляючись поля та синюваті пагорби.

Під час поїздки ми мали нагоду послухати розповідь гіда про історію міста, але більшість екскурсантів надала перевагу сну або музиці (так було і під час інших переїздів). Діставшись до місця призначення, ми пройшлися вулицями історичного центру, уставленими чепурними будинками, та завернули до одного з дворів, щоб подивитися виставу під назвою «Весілля у Старому місті». Актори розмовляли болгарською, а зрозуміти, що відбувається, допомагала ведуча: у перервах вона розповідала стислий зміст подій англійською. Вистава закономірно завершилася весіллям, на якому охочі глядачі могли навіть потанцювати. Загалом сюжет видався трохи дивним, але, безумовно, ми дізналися щось нове про традиції Болгарії. Після смачного обіду ми попрямували далі, повз античний театр (який, на жаль, виявився зачиненим) до решток Римського стадіону. Після цього мали вільний час, який наша компанія витратила головним чином на пошуки більш-менш прохолодних напоїв та книжкові магазини. Далі — переїзд до Старої Загори та поселення у готелі, що нас приємно вразив. Після вечері деякі екскурсанти пішли гуляти містом, але серед нас цією можливістю скористався лише Данило.

Наступним ранком ми розпрощалися зі Старою Загорою та відправилися до Шипки — монумента болгарським солдатам на вершині гори. Ціною за краєвиди були кількасот сходинок, які довелося подолати пішки.

Знову розмістившись в автобусах, мальовничими серпантинами ми з’їхали з гір до містечка Велико-Тирново, яке одразу нам полюбилося своїми крутими вуличками та дотепними графіті. Приємне враження псував лише стан готелю, де мали ночувати: персонал не встиг прибрати кілька кімнат, у тому числі й нашу. Тим не менш, ми залишили у номері свої речі та (був іще день) відправилися на екскурсію до фортеці Царевець, де насолодилися стародавньою архітектурою у поєднанні з розписом стін церкви фортеці в сучасному стилі.

Далі ми з дівчатами тимчасово від’єдналися від загальної групи та разом з командами Росії відправилися підкорювати покинутий будинок неподалік, що привернув нашу увагу по дорозі до фортеці. Всередину будинку, як виявилось, було неважко залізти через одне з вікон. Ми були у захваті: вишуканий вітраж, статуя лева з гербом міста (там-бо раніше знаходився місцевий будинок культури), десятки метрів кіноплівки на підлозі, розчавлені платівки, напіврозвалені чоботи величезного розміру — перелік далеко не повний. Кінець кінцем ми вирішили повернутися до цивілізації, тож пройшлися вулицями, скуштували неймовірно смачного морозива та провели немало часу біля стенду із радянських часів зі значками, вишукуючи назви рідних міст.

Після вечері у готелі ми потрапили на чарівне світлове шоу: з тераси на даху будівлі роздивлялися, як пагорби міста мінилися кольорами під музику. А от по поверненні до готелю на нас чекав неприємний сюрприз. Виявилось, що наші кімнати й досі залишалися неприбраними. Усе владналося тільки близько опівночі.

Наступного дня ми переїхали до Софії, де мали кілька годин вільного часу, тож залишили речі у камері схову на залізничному вокзалі та трохи поблукали містом. Увечері ж відправилися до аеропорту — летіти додому.

Особливістю нашого перельоту назад була пересадка у Стамбулі: прилітали ми близько одинадцятої вечора, а вилітати мали десь о дев’ятій ранку, причому з іншого аеропорту. Відповідно, з комфортними умовами ночівлі аж ніяк не складалося. Зате тієї ночі ми дізналися, що пластикові сидіння зручніші для спання, ніж металеві; що заснути що на тих, що на інших — можна, але (закономірно) незручно; що третя година ночі — саме час складати фізичні задачі та малювати; що у вузький простір перед сидінням автобуса реально помістити і валізу, і власні ноги; а також — щоб випити кави, можна обійтися як без знання турецької, так і без знання англійської продавцем.

Історія закінчилася щасливо. Ми навіть виявилися здатними на групову фотографію на виході з «Борисполя», а київські дощі стали щастям після болгарської спеки.

Звісно, багато друзів та знайомих були раді привітати нас із результатами. Але прильотом назад олімпіада насправді не скінчилася. Її учасники знаходять одне одного у соцмережах, спілкуються на лінгвістичні теми та не тільки, навіть організовують масштабний обмін поштовими листівками з написами різними мовами. І ця складова міжнародної олімпіади чи не настільки ж важлива, як і саме змагання: на таких заходах знаходиш друзів та однодумців, можливо (маю надію) на все життя.

(У статті використано фотографії Марії Степанюк та Олексія Альохіна.)