Однією з особливостей українських олімпіад з лінгвістики, якщо порівнювати з іншими предметними олімпіадами, є те, що на вирішальних етапах учасники мають можливість отримати умови на вибір українською або російською. Отож, складнощів з оформленням розв’язків і формулюванням думок зазвичай не виникає.

Але що робити, якщо вам доводиться писати змагання не тією мовою, яка для вас звична? Скажімо, ви навчаєтеся російською і розв’язуєте шкільний етап або навпаки: знайомі виключно з українською термінологією, але хочете взяти участь у латвійському чи білоруському змаганні? Здавалося б, жодних проблем бути не повинно, адже більшість українців білінгви, тобто доволі вільно володіють як українською, так і російською. Дійсно, при розв’язуванні задач усе йде добре; ніякої термінології в умові немає, все просто й інтуїтивно. Що ж, задачу зроблено, лишилося тільки швиденько її записати, але… як же сказати російською «присудок»? А «займенник»? А як українською буде «слог»? Давайте з цим і розберемося, а для повноти картини захопимо ще й англійську: це має бути нескладно, адже багатьом школярам вже і так багато чого з неї відомо. Поглянемо, як різні поняття називаються кожною з трьох мов, а також чому вони отримали такі назви.

Текст вийшов об’ємним, тому для кращого сприйняття ми розбили його на три частини: перші дві частини описові, вони йтимуть більш-менш від простого до складного; у третій частині буде подано узагальнену таблицю з сюрпризом.

Частини мови / части речи / parts of speech

Почнімо з іменника — частини мови, яка називає предмети, тобто іменує їх, дає кожному ім’я. Як сказати російською: «именование», «называние»? Не зовсім. У російській дещо інша логіка: тут окремі частини мови — певні имена. Так, іменник російською — имя существительное, або просто существительное. Це слово позначає назви істот (существ), а також предметів, які існують (существуют). А ось англійська, як і українська, зберегла зв’язок між іменником та іменем: слово noun походить від латинського nomen, що, своєю чергою, як і англійське name, бере початок аж від праіндоєвропейського слова на позначення імені.

Іменник можна описати, назвати його прикмети за допомогою різноманітних прикметників. Вони певним чином приєднують до предмета ознаку, прилагают, тому й називаються російською прилагательными. Имя прилагательное, як власне й имя существительное, — калька з латини, де відповідна частина мови називається nomen adiectīvum, буквально «приєднане ім’я». Звідси й англійське adjective. Якщо ж спробувати простежити походження цих слів ще далі, то можна віднайти зв’язок і зі знайомим нам словом епітет, що, як і прикметник, описує іменники, хоча й дещо в іншому контексті.

Як саме це можна простежити? Відкриваємо етимологічний розділ словника і шукаємо в ньому, скажімо, анлійське adjective. Потім беремо інший (або, можливо, і той самий) словник та шукаємо вже український епітет. Після цього порівнюємо статті та шукаємо точки перетину. В даному випадку виявляємо, що як одне, так і друге відсилає нас до грецького слова ἐπιτίθημι (epitíthēmi), що означає «накладати», «докладати».

Одне з найочевидніших походжень серед українських лінгвістичних термінів має слово, що позначає дію, — дієслово. Російське ж глагол не вказує на дію, а у застарілому мовленні позначає навіть не дієслово, а просто слово («Глаголом жги сердца людей» — це про слова загалом, а не лише про дієслова). З іншого боку, його запам’ятати також нескладно: достатньо пригадати назву давньої абетки глаголиці або застаре дієслово глаголить та сучасне разглагольствовать. Для англійської історія дещо схожа — тільки у ній значення слово і дієслово розійшлися на різні форми (не без допомоги латини, звичайно): word і verb відповідно. До речі, наше вербальний також означає словесний, а не дієслівний.

При дієслові (або й просто при слові, якщо врахувати, що деякі мови поєднують ці поняття) стоїть те, що його описує, — прислівник. Термін наречие (на речи, на словах) вносить у російську термінологію певну розмаїтість, адже калькований він не з латини, а з грецької (επίρρημα, буквально «на слові», «на дієслові»). Тут найлогічніше виглядає англійське adverb, у ньому добре видно verb, а латинська часточка ad- «до» є і в англійському add «додавати».

Цікаво, що українському дієприслівнику в російській відповідає не деенаречие, як можна було б очікувати, а деепричастие, тобто действие + причастие, воно ж дія + дієприкметник (!). Тут є певна логіка: наприклад, слово рисуя дещо більш «дієве», ніж слово рисующий.

Повернімося до іменника. У реченні його може замінити займенник: він там стоїть замість іменника, за іменник. Так само в російській: вместо имени существительного — местоимение. Це калька з латинського pronomen, від якого також походить англійське pronoun (тобто pro- + noun, таке саме замість іменника).

Із самостійних частин мови лишився числівник. Зверніть увагу: частина мови називається числівник, а чисельником називають верхню частину дробу. І одне, і інше, і російське (имя) числительное очевидним чином споріднені з числом. Так само і англійське numeral споріднене з number.

А ось слово частка у мовознавстві та в математиці виглядає абсолютно однаково. Нагадаємо, що ця частина мови модифікує значення слів або використовується для утворення їхніх форм, тобто завжди є якоюсь незначною частиною мовної конструкції. Аналогічно у російській це частица, а в англійській — particle, тобто маленька part (у англійській, щоправда, зменшувальні форми так не утворюються, та латина завжди прийде на допомогу).

Так само просто утворені назви для сполучника, тобто частини мови, яка зв’язує, а здебільшого саме сполучає слова. Слово ж союз, яке використовують на позначення сполучника в російській, етимологічно споріднене зі словами связь, зв’язок. Щось подібне простежується і для англійського conjunction (від латинського «зв’язувати»), порівняйте англійське ж join.

Прийменник стоїть при іменнику або займеннику, а предлог — перед словом. -лог тут — доволі поширена частка грецького походження зі значеннями «слово», «сказане», її можна побачити як у лінгвістичних термінах (пролог, діалог), так і в назвах багатьох наук (біологія, геологія, антропологія). Походження англійського preposition має бути зрозуміле і без перекладу: слово, яке ставиться (позиціонується) попереду.

І якщо в українській прийменники стоять перед іменниками, то в інших мовах (наприклад, тюркських та фіно-угорських) подібні слова ставлять після іменника, відтак їх можна називати післяйменниками, послелогами, postpositions.

Окремо в українській стоїть вигук: йому не знайшлося місця ані серед самостійних, ані серед службових частин мови. Ми ж не будемо його ображати і розглянемо так само, як і попередні дев’ять. Отже, вигук природно вигукують. А от російське междометие виглядає геть незрозуміло. Зазирнімо до вже такої рідної латини: тут це interiectio, буквально «кидати між» або «вставляти між». Звідси й запозичено interjection (порівняйте inject, ін’єкція) та кальковано междометие як «метать между». Тобто вигук — це щось, що ми вставляємо, або вкидаємо, десь між осмисленими фразами.

Остання частина мови, про яку хотілося б згадати, рідна для багатьох європейців, однак відсутня в українській та більшості слов’янських мов. Не дивно, що, говорячи про неї, ми послуговуємося запозиченням — словом артикль. Англійське article походить з латини, де articulus позначає різноманітні з’єднання, наприклад суглоб — з’єднання кісток (порівняйте зі словом артрит, яке позначає захворювання суглобів). Таким чином, для латини це щось на кшталт сполучника: артикль потрібен для того, щоб приєднати іменник до решти речення. Майже як суглоб для приєднання кістки до тіла.

Члени речення / члены предложения / parts of a sentence

У попередньому розділі багато говорилося про те, як російська мова калькувала латинські терміни. Настав час присоромлювати за це українську. От візьмемо підмет. Чи він щось підмітає або, може, знаходиться під якоюсь метою?.. Виявляється, що це така ж калька з subiectum, як междометие — з interiectio. Гаразд, а чому ж підмет (і суб’єкт) — це щось укинуте під? За однією з теорій це слово, яке «розташовується під» присудком (звідси маємо російське подлежащее). Або ж, образно, щось, що розглядається (під поглядом?) у ситуації, яку описує речення. На жаль, чіткого пояснення для походження лінгвістичного значення слова subject джерела на сьогодні не подають.

Суб’єкту зазвичай протиставляється об’єкт, як суб’єктивному — об’єктивне. Якщо протиставляти щось тому, хто виконує дію, то це явно буде той, над ким дію виконують. Відповідно, і в англійській одне зі значень слова object — додаток як член речення. Щоправда, obiectum — це не кинуте над, як можна було б очікувати (проводячи аналогію з кинутим під), а кинуте проти. Зрештою, на те він і протиставляється. А от українська з російською додаток/дополнение не протиставляють, вони його додають, доповнюють речення з його допомогою.

Домашнє завдання 1. Пригадати, чим відрізняються прямі та непрямі — або ж direct та indirect (буквально безпосередні та небезпосередні) — додатки й подумати, чому вони так називаються.

Підмет із додатком поєднує присудок. Приблизно так українську і латинську мови поєднує чеська, через яку це слово було запозичене. Точніше, запозичене воно було лише з чеської в українську, а от у чеську з латини традиційно кальковано. Тут присудок — це при- + судити, тобто «те, про що судять» (рассуждают). У латині це називали словом praedicatum, у якому присутня частинка dico, знайома нам зі слів дикція, диктатор і диктант. Словом predicate можна називати присудок і в англійській, хоча зазвичай воно використовується для дещо ширшого поняття (яке українською і російською називають предикат), а один із головних членів речення натомість називають так само, як і дієслово, — verb.

Домашнє завдання 2. Подумати, що означає, коли будову речень записують як SOV, SVO, OVS чи подібним чином.

Ледь не забули про російську: сказуемое так само скальковано з латини, тільки без посередництва чеської.

Маємо ще два члени речення: означення та обставину. Означення описує ознаки підметів і додатків, а обставина, власне, обставини, за яких відбуваються події в реченні. Так само определение визначає (определяет) ознаки, а обстоятельство описує обстоятельства. В англійській цікавіше. Означення — attribute, бо задає атрибут іменника. Обставина — adverbial, тобто щось прислівникове (пригадайте adverb), адже обставину найприродніше висловити прислівником. Разом же означення та обставину називають словом modifier, вони модифікують значення іменників, уточнюючи їх.

Морфеми / морфемы / morphemes

Від (частин) мови до (частин) речення, а від (частин) речення — до (частин) слова.

Найважливішою частиною слова, або морфемою (згадаймо метаморфози чи аморфність), є корінь, він же корень, він же root. Не слід його плутати з основою, котра англійською називається stem, тобто «стебло». Виходить поетично: слово, немов квітка, виростає з кореня через стебло. Шкода, що інші частинки не вклалися у цю ботанічну номенклатуру.

Навкруги кореня приєднуються префікси, суфікси та інші -фікси. Більшістю мов вони так і називаються; вирізняється російська, де префікс називають також приставкой, оскільки його приставляють перед коренем. А ось англійське fix і латинське figo мають значення «закріплювати», «фіксувати». Відповідно, префікси закріплюються перед коренем, а суфікси — після. Щоправда, частинка su(b)-, використана у цьому слові, здебільшого має інші значення: під, як у субмарині, або майже, як у субтропіках. Хтозна, можливо, суфікс під коренем розміщували ті самі люди, що й підмет клали під присудок...

Кінцевою частиною слова є закінчення, воно ж окончание. В англомовній термінології закінчення часто зараховують до суфіксів, бо межі між цими поняттями доволі розмиті. Однак і термін ending у літературі теж можна зустріти, особливо в описах граматик слов’янських мов. Також закінчення може ховатися під словом флексія, тобто «відхилення» (див. нижче).

Відмінки / падежи / cases

Іменники (і не лише вони) у багатьох мовах мають відмінки. Десь відмінків чотири, десь кілька десятків, а в деяких мовах таке поняття відсутнє взагалі. Чи не для кожного відмінка, що трапляється у світі, лінгвісти придумали свою назву, але розбір усіх вилився б у значно більшу кількість тексту. Тож розгляньмо лише ті сім із них, що притаманні українській мові.

Але перед тим поговорімо про самі слова відмінок і відмінювання (допитливі також можуть дослідити слово відміна). В українській вони спільно­кореневі зі словом міняти і, можливо, пов’язані з відмінністю. В англійській мові ця пара слів не є спільно­кореневою: відмінок — case, а відмінювати — to inflect або to decline. І case, і його предки доволі багатозначні: зокрема, ними можуть називати такі поняття, як випадок чи подія (порівняйте зі словом казус). При цьому, як і український випадок, предок слова case утворено від слова падати (латинською cado). Тому не слід дивуватися, що в російській ця граматична категорія стала називатися падежом (однак зауважте: падеж, а не падёж). Що ж до дієслова to inflect, то походить воно від латинського кореня flecto, який означає «згинати», «схиляти» (порівняйте англійське flexible «гнучкий», «поступливий»). Як, загалом, і відмінювати, to inflect у англійській може позначати зміни слів не лише за відмінками, а й за числом, родом тощо (у слов’янських мовах це зазвичай відбувається з допомогою закінчень — привіт флексії, уже згаданій вище). Інакше кажучи, слова по-своєму гнуться в різні боки для утворення нових форм, а російською — склоняются. Латинський корінь clino, що його містить дієслово to decline, є синонімом до flecto.

Домашні завдання 3 і 4. Дослідити зв’язок у парах слів флексія та рефлекс, а також decline і слойка.

Нарешті можемо перейти й до самих відмінків. Починають завжди з базового — з називного. І дійсно, саме цей відмінок подається у словниках як назва предмета. Як і іменник, він іменує предмет, тому й називається російською именительным. Та й англійське nominative вказує якраз на ім’я (name).

Після називного відмінка у мовознавстві традиційно йде родовий, він же родительный. Слова в цьому відмінку відповідають на питання кого? чого? (запам’ятати можна так: ти кого, якого роду?). Імовірно, слов’янські назви пов’язані з латинською — genetivus, звідки походить англійське genitive. Воно є формою слова зі значенням народжувати, яке і в українській є спільно­кореневим із родом. Також із genitive споріднені такі запозичені в українську слова, як ген, генеалогія і генератор.

Наступний відмінок — давальний, дательный, dative. Виглядає дуже просто: дають щось комусь або чомусь. Але стривайте: чому в англійській такий підозріло слов’янський корінь dat-? Чому не giv-? Виявляється, що він прийшов і до української, і до латинської мови (звідки був запозичений до англійської для позначення відмінка) аж із їхнього спільного предка — праіндоєвропейської. Цей корінь мав звучати приблизно як deh-. Однак поруч із ним існував і інший корінь зі значенням «давати», який звучав близько до geb-. Саме цим шляхом і пішла англійська, ставши на один крок віддаленішою від української та латини.

Далі у таблицях знаходимо кого? Правильно, знахідний відмінок. А от у російській мові цим відмінком не знаходять, а звинувачують, тобто він винительный. Причина тут, однак, не в російській мові (англійською ж бо теж accusative, споріднене з accuse), а в самі-здогадайтесь-якій мові, звідки цей термін було скальковано.

Якщо поставити питання ким? чим?, то отримаємо форми на кшталт олівцем, ножицями, словом. Ними можна орудувати, творити, одним словом, використовувати їх як інструменти. Звідси й назви: орудний, творительный, instrumental. Хоч десь розмаїття!

Місцевий відмінок зазвичай записують із прийменником на або в: на кому, на чому, в якому місці? Насправді він може використовуватися і з іншими допоміжними словами, але в слов’янських мовах завжди саме з прийменниками. Тому російською для цього відмінка зазвичай використовують назву предложный (хоча местный у літературі також трапляється). Англійська назва теж вказує або на місце — locative, що споріднене зі словами локація і локальний, або ж на прийменник — prepositional. Але в широкому розумінні місцевий і прийменниковий відмінки не тотожні: не в усіх мовах, де є особливий відмінок місця, він вимагає прийменника, як і прийменник, навіть коли особливим чином змінює форму іменника, не завжди вказує на місце.

Кличний відмінок використовують для того, щоб кликати. Російською він так само звательный. Щоправда, вважають, що в російській цей відмінок майже повністю зник (за винятком окремих збережених форм на кшталт «Боже», «Господи»). Тому тут назва є, а явища нема. В англійській використовують назву vocative, споріднену з латинським кликати. Звідси ж українські вокал, провокація і адвокат.

Інші граматичні ознаки

Відмінки — не єдине, що характеризує іменники та інші частини мови. Наступне, що може спасти на думку — це число. В українській мові розрізняємо однину і множину. Якщо однина цілком узгоджується з числом один, то замість терміну множина можна було б очікувати якої-небудь «багатини», адже предметів багато. З іншого боку, корінь множ-/мног-, хоч і рідко, все ще трапляється в українській, скажімо, у множенні чи у сталому виразі «многая літа». Цей же корінь мають слова на позначення множини і в багатьох інших слов’янських мовах, включно з російською, де бачимо множественное число на противагу единственному. Що ж до англійської, то у ній це singular і plural. Обидва походять з латини: singular відсилає до слова на позначення числа один (для фізиків асоціація з сингулярністю, для музикантів — із синглом), а plural — до слова plus, що латиною означає «більше».

До речі, в українській мові, окрім однини та множини, існувало також окреме граматичне число на позначення двох предметів — двоїна, вона ж двойственное число, вона ж dual. Її залишки сьогодні можна побачити в окремих діалектах, а також у певних особливостях звичної нам української.

Домашнє завдання 5. Пошукати в українській мові сліди двоїни.

Хоч українська мова двоїну і втратила, ця форма досі існує у деяких мовах, наприклад у далекій арабській або дещо ближчій словенській.

Досі в нас на першому плані виступали іменники. Що відсутнє в них, але є у займенників, то це особа. Перша, друга і третя в українській — у інших мовах буває й більше — усі вони часто (хоча й далеко не завжди) відсилають до людей, тобто до осіб. Українській особі у лінгвістиці, як, приміром, і в юридичній термінології, відповідає російське лицо. Імовірно, через те, що людина в першу чергу асоціюється саме з обличчям. У англійській мові особі в усіх значеннях, включно з лінгвістичним, відповідає слово person.

Рід же, навпаки, характеризує іменники, але не більшість займенників (але це в українській; в інших мовах буває інакше). Російською його також називають род, а англійською це gender, споріднений з уже відомим нам словом genitive (власне, слова рід і родовий також доволі близькі, тому нічого дивного). В українській і російській виділяють чоловічий, жіночий та середній рід. До чоловічого і жіночого питань нема, а от середній, можливо, дещо логічніше було б називати ніяким, як це роблять, скажімо, білоруська чи польська... Та погляньмо на англійську: чоловік і жінка — man і woman, тому чоловічий і жіночий — гмм… masculine і feminine. Без латини тут явно не обійшлося! І якщо слова з коренем femin уже міцно увійшли в українську — тут вам і феміністки, і фемінітиви, точно не сплутаємо, про що йдеться, — то ось нащадків mascul або mas в українській знайти доволі важко.

Домашнє завдання 6. Переконатися, що слово мускул не походить від цих коренів.

Повернімося до середнього роду. Англійською його називають neuter. Це слово споріднене з українським нейтральний і в латині буквально означає «ніякий», «жоден з двох». Люди, добре знайомі з англійською, навіть можуть помітити схожість цього слова з neither.

Іще одна ознака іменника: те, є він власною назвою чи загальною, тобто чи називає він щось одне, чи узагальнює цілу групу предметів. У російській такий самий підхід до имени собственного, але дещо інший погляд на имя нарицательное — для російської це слово, яким нарікають групу предметів. Англійська ж у цьому плані схожа на українську: тут загальна назва — це common noun, тобто спільний іменник, а власна — proper noun. Слово proper має багато значень і відтінків, серед яких «відповідний», «власний». Не дивно, що і слово власність англійською можна перекласти як property.

Також іменник може називати істоту або неістоту. Ця категорія відіграє роль при відмінюванні і навіть позначається у словниках. Можна було б очікувати, що слово істота походить від якого-небудь слова на позначення живого або рухомого, але насправді воно бере початок від праслов’янського кореня istъ «дійсний» і є спорідненим з істиною. Для порівняння, у російській іменнники-істоти — одушевлённые существительные, а неістоти — неодушевлённые, тобто в певному сенсі розрізняються за наявністю душі. Найлогічніше виглядає анлійська: тут іменники поділяються на animate та inanimate. Ці слова, як і англійське animal з українською анімацією походять від латинського кореня на позначення дихання.

Домашнє завдання 7. Подумати, чи є істотою слово «неістота».

На цьому поки й зупинимося. У наступній частині, що вийде за тиждень, читайте про дієслова, фонетику і не тільки.