Про участь команди України у XIV Міжнародній олімпіаді з лінгвістики розповідає керівник команди студентка НТУУ «КПІ» Таміла Краштан:
Середа, 20 липня
Розпочалася поїздка на змагання традиційно з аеропорту «Бориспіль». Не менш традиційно у наукові дискусії та розв’язування задач втягував усіх присутніх, включно з батьками, Іван; ми з Машею пригадували олімпіади двох останніх років: по всьому виходило, що батьки охочіше та раніше залишали своїх дітей та їхали з аеропорту чи вокзалу у справах, коли відповідальною за них була я; Данило (цьогоріч уже член журі, а не керівник команди) на це дещо ображався й шукав контраргументи для дискусій з Ванею; Рома поступово приходив до усвідомлення того, що приблизно так і пройдуть наступні два тижні його життя. Не вистачало тільки Іллі, бо він якраз відвідував літню школу в Росії, а тому мав прилетіти до Індії разом із російськими командами.
Зрештою ми сіли в літак і приготувались долати три годинні пояси, адже першою зупинкою стало місто Алмати. Казахські авіалінії «порадували» нестерпно гарячими вологими серветками та милими міграційними картами, що їх нам роздали після серветок, але перед обідом.
Через різницю в часі на місці ми опинилися вже майже вночі, тому нам лишалося тільки заселитись до готелю. Щоправда, там нас зустріли такою новиною: «вибачте, але один американець, який мав виселитись сьогодні, ще не виселився, тому комусь із вас доведеться спати на двомісному ліжку»...
Четвер, 21 липня
Не пощастило минулого вечора Ромі з Ванею, і зранку вони виглядали не надто виспаними. Втім, цієї ночі погано спалося далеко не лише їм: чутно в кімнатах було практично все, що відбувалося навкруг, — включно із зловісним завиванням вітру.
День почався з пошуку туристичного інфоцентру, де нам підказали, як найшвидше дістатися до гір. В автобусі, що повіз групу до урочища Медеу, ми встигли пограти у «контакт» і «так/ні». На Медеу нам зустрівся чоловік, який запропонував провести невеличку екскурсію до Великого Алматинського озера. Саме з цього озера частина міста отримує воду: від нього йдуть великі труби, уздовж (а часом — і по) яких місцеві жителі піднімаються в гори. Озеро виявилось неймовірно мальовничим. Щоправда, на висоті, де воно розташоване, починало закладати вуха.
Дорогою назад гід показував найкрасивіші місця, підвіз нас на мініекскурсію до справжніх юрт та порадив завітати наступного дня на обід у місце з назвою «Узбечка». На знак подяки Ваня розповів, що бачив поблизу рослину під назвою борщовик, яка може бути дуже отруйною — і цим дещо схвилював гіда.
Після такої поїздки у нас лишалося ще достатньо часу, щоб оглянути інші перспективні місця. Зокрема, на мапах як пам’ятки були позначені ковзанка (влітку жодного льоду — а відтак і нічого цікавого — там не знайшлося) та «прихована церква», що виявилась лише оглядовим майданчиком з купою каміння. З «прихованої церкви» відкривалися непоганий краєвид та нагода для хлопців пожбурляти камінням у дерева.
Також цього дня до нас підбігли кілька китайців-туристів, щоб разом сфотографуватися; в Індії ж ми потім неодноразово прислужилися місцевим мешканцям, охочим мати спільний знімок з екзотичною для своїх країв білою людиною.
Далі ми піднялися досить довгою канатною дорогою («гондолою») до однієї з рівнин на горі Чимбулак. Тут-таки, побачивши попереду (вище по стежці) хмару, вирішили її наздогнати... Досвід цього дня: хмари рухаються швидше за нас. А перед поверненням ми запримітили велику чотиримісну гойдалку і, як наслідок, до канатки потрапили лише за 2 хвилини до її закриття. Гондола доставила нас назад на Медеу.
Наближався вечір, але було ще не надто пізно, і група вирішила дістатися до міста пішки. Це забрало досить багато часу і спричинило складнощі з пошуком місця для вечері; утім, без вечері ми не залишилися. Завершився день невеликим дощем та втомою, що компенсувала погану звукоізоляцію готелю.
П’ятниця, 22 липня
Тепер ми вирішили подивитися саме місто. Загалом воно виявилось досить понурим, з металошукачами в метро, але і з відносно великою кількістю симпатичних фонтанів. І, так, ми знову потрапили під дощ. Якийсь час пройшов за грою в «Крокодила» поряд із мистецьким музеєм, а потім вирішили пошукати ту саму «Узбечку». За кілька годин і пройдених кілометрів ми все ж дістались до неї... і виявили, що це зовсім не та «Узбечка», яку нам радили, і що потрібна знаходиться в іншій частині міста. На щастя, і наявна «Узбечка» виявилася не найгіршим місцем, щоб перекусити й відновити сили.
У другій половині дня ми знову скористалися канаткою, цього разу піднявшись на гору Кок-Тьобе. Маша з Ванею покаталися на атракціоні Fast Coaster, а потім, узявши Рому, пішли досліджувати інші цікавинки цієї місцини (серед таких — пам’ятник The Beatles, який підписано як «пам’ятник Бітлу»). Поки ми чекали на захід сонця — у цей час із Кок-Тьобе відкривається гарний вид на місто — Ваня з Данилом намагалися розгадати механізм, який сповільнює кабінки канатної дороги, коли ті заходять на посадку пасажирів.
Цього дня до готелю ми також повернулись достатньо пізно попри ранній виліт в Індію наступного ранку.
Субота, 23 липня
Підйом о 4-й: попереду два перельоти, кінцевий пункт — Бангалор. Під час першого перельоту, до Делі, ми пролітали над Тянь-Шанем, від краси якого перехоплювало подих. Але ще сильніше перехопило подих після висадки з літака: повітря в Індії виявилось неймовірно вологим. На щастя, в аеропорту була велика кількість кондиціонерів. Там же ми перестріли росіян з Іллею: вони також пересаджувалися в Делі, от тільки рейс до Бангалора мали на кілька годин раніше за нас. Протягом цього часу ми трохи роздивилися місцевих. Більшість із них були вбрані у яскравий одяг, часто навіть у сарі. Також люди здебільшого мали по декілька величезних валіз, а навкруги скрізь пильнували охоронці з автоматами. Ще однією деталлю, яка вразила по прильоті навіть до виходу з літака, — це «акуратність», з якою працівники аеропорту жбурляли валізи приїжджих. Відтак особливо великою кількістю здобутих плям та вм’ятин відзначилася Машина салатова валіза.
Коли підійшов час реєструватися на рейс у Бангалор, Іван пішов першим, але не міг пригадати назви міста, куди летимо. Наші гучні підказки працівники аеропорту почули швидше за нього і з усмішкою дали йому талон на посадку.
Щойно прилетівши до Бангалора, звідки нас на автобусі мали повезти у Майсур, ми дістали змогу оцінити індійську організованість. За кілька днів до олімпіади волонтери попередили, що зустрінуть команду в аеропорту біля кафе CCD, та надали контакти тих, хто, власне, й мав зустрічати. На практиці ж вони, як з’ясувалося пізніше, чекали на вулиці, а до нас підійшли навіть не завдяки SMS-повідомленню, яке ми їм надіслали, а з підказки іншої команди, яка випадково нас помітила. Один з волонтерів одразу віддав нам бейджі: їх ми мали носити увесь час, поки перебуватимемо на території кампусу Infosys у Майсурі, де буде проходити олімпіада. Щоправда, стрічки для цих бейджів чомусь потрібно було забрати в іншого волонтера (в одного бейджі, в іншого стрічки, у когось списки учасників — це, вочевидь, занадто важливі задачі, щоб довіряти одразу дві з них одній людині). Далі нас відвели до холу готелю поблизу аеропорту: автобус мав забрати усіх прибулих о пів на другу ночі, а годинник на той момент показував лише дев’яту. Спати ще ніхто не хотів, тож ми мали гарну нагоду пограти у «Цитаделі».
Неділя, 24 липня
Автобус вирушив із півгодинним запізненням. На шляху до Майсура сон зрештою напав на більшість із нас (окрім Вані). Деякі команди потім скаржилися, що їм було складно заснути на нерівних індійських дорогах, але ми виявились звичними до таких незручностей.
У кампусі наша команда опинилася рано вранці. На в’їзді в усіх сканували багаж (дивно, що так робили лише перед заселенням, а от до й після поїздок на екскурсії наші речі чомусь уже нікого не цікавили). Нам видали ключі від кімнат, близько сьомої ранку підвезли до корпусів і навіть пообіцяли нагодувати сніданком та обідом, яких не передбачала на цей передолімпіадний день програма заходу. Щоправда, замість сніданку було вирішено доспати.
Під час обіду ми познайомились із нашою волонтеркою, яка повідомила деталі першої екскурсії — виїзду до Майсурського палацу ввечері цього дня. Вона також записала номери наших будівель і кімнат у вигляді важкозрозумілого набору цифр, що мене дещо насторожило (і не дарма, як потім з’ясувалося).
Поки лишався час до екскурсії, ми встигли прогулятись територією кампусу, яка виявилась на диво чистою й доглянутою та чимось нагадувала багато невеличких акуратних будиночків, розкиданих по ботанічному саду. Біля кожної будівлі був кошик із парасольками, якими вільно можна користуватися під час дощу. Подекуди також знаходилися стенди з велосипедами, що знадобилися наступного дня, а поміж усією цією красою час від часу можна було побачити пробігаючих повз бурундуків.
На екскурсії до палацу команди, які на неї потрапили, мали змогу доторкнутися до індійської культури: вишуканого оформлення будівель, ходіння храмами без взуття та потреби ухиляння від настирливих торговців. Неподалік можна було покататися на слонах та верблюдах. Щоправда, ніхто з команди України такою можливістю не скористався. Натомість, блукаючи навколо території палацу, в одному з закутків ми сфотографувалися з прив’язаними там слонами без натовпу і черг.
А вже завтра, в понеділок, XIV Міжнародну олімпіаду з лінгвістики буде оголошено відкритою.
Див. продовження розповіді.
