Зліва направо:
Таміла — керівниця команди України, візьме під своє крило не лише власну команду, а всіх, хто цього потребує;
Денис — програміст, найшвидше знаходить нових друзів;
Остап — мовознавець, найкраще з команди знає португальську;
Саша — письменниця (і авторка цього тексту), найбільше полюбила Бразилію;
Катруся — художниця, найліпше розуміється на виживанні в дикій природі.
Про дорогу
Подорож на цьогорічну Міжнародну олімпіаду з лінгвістики (МОЛ) у Бразилії стала довшою, ніж усі попередні. Перед олімпіадою команда України провела півтора дня у Сан-Паулу, шість днів — у місті Форталеза на спільних тренуваннях з обома командами Бразилії, командою Гонконгу та учасником зі США. А після олімпіади — ще півтора вільних дня у Сан-Паулу.
Дорогою туди їхали через Румунію, летіли з Бухареста до Сан-Паулу з восьмигодинною пересадкою в одному з найбільших аеропортів світу в місті Доха — столиці Катару.
У Сан-Паулу прогулялись однією з найвідоміших вулиць міста, завітали у музей мистецтва, звідали морозива та поблукали в парку.
У Форталезі ми проводили чимало часу на тренуваннях, що відбувалися в місцевій школі. Займалися приблизно з восьмої до шостої, з перервами на обід та каву. Розв’язували задачі як індивідуально, так і в парах (здебільшого з учасниками з Гонконгу); розбирали теорію разом із нашою керівницею Тамілою, керівником команди Гонконгу Владом Някшу, а також тренерами бразильського лінгвістичного руху; мали й кілька пробних командних турів. Одного дня на тренування завітала знімальна група місцевого телеканалу, яка робила репортаж про олімпіаду та підготовку до неї. Таким чином ми несподівано для себе потрапили до бразильських новин.
Годі казати, що, перебуваючи у Форталезі, ми міцно здружилися з іншими учасниками зборів. А ще це місто стало нашою точкою занурення у бразильську культуру. Куштували місцеві страви й напої, зокрема соки з різноманітних екзотичних фруктів, а також популярну в країні газованку — гуарану; вчили португальську мову й навчали нових знайомих української; спілкувалися, слухали національну музику й гуляли містом. У вільний від підготовки день відвідали пляж: мали нагоду поплавати в Атлантичному океані та побудувати фортецю з піску.
Якщо говорити про дорогу з олімпіади назад, то заїжджати ще раз до Форталези ми вже не планували, зате мали нагоду знову зупинитися в Сан-Паулу з ночівлею та погуляти. Цього разу до нас долучився хлопець із бразильської команди, Педро, і повів на цікаві локації: разом відвідали багатоповерховий культурний центр із гарним краєвидом на місто, а ще відомий історичний музей.
До Бухареста летіли знов із довгою пересадкою в Досі. Проте цього разу не сиділи в аеропорту, а о десятій вечора спонтанно виїхали в нічний автобусний тур Катаром. Подивилися на відомі пам’ятки, відвідали місцевий ринок, де скуштували морозива й купили смаколиків, та загалом чудово провели час — попри майже сорокаградусну нічну спеку.
З Бухареста рушили потягом до Сучави, звідти — до Чернівців. Там команда попрощалася: я лишилася в Чернівцях, Катруся й Остап подалися до Львова, а Таміла й Денис повернулися до Києва.
Ми розпочали мандри 12 липня, і врешті-решт 4 серпня вся команда вже була вдома.
А тепер — до найцікавішого. Власне, про міжнародну олімпіаду...
Міжнародна олімпіада з лінгвістики — 2024
24 липня
Велкам ту Бразиліа, Бразилія!
Змагання проходило у столиці Бразилії, (майже) однойменній з назвою країни.
Перший день МОЛ передбачав «програму з посольствами»: делегації вирушили на зустрічі з представництвами їхніх країн. Ми готувалися до події відповідально: команда вирішила вбратися у вишиванки, і нам із Катрусею спало на думку випрасувати свої (зім’яті від двотижневого лежання у валізі). Як з’ясувалося пізніше, в готелі була окрема кімната для прасування, та на той час ми про це не знали. Отож, проявили винахідливість і прасували вишиванки феном...
Посольство України виявилося двоповерховим білим будинком; на вході майорів синьо-жовтий прапор. Біля брами нас зустрів працівник посольства. Нарешті почути «добрий день!» замість уже звичного «bom dia!» було дуже приємно. Далі ми познайомилися з радником посла, паном Андрієм. Той провів нас усередину й запросив присісти на дивани і крісла в залі, де зі стіни на нас витріщався, звичайно ж, Тарас Григорович Шевченко.
Пан Андрій одразу ж звернувся до нас без зайвого офіціозу («Ну що, розказуйте, як у вас справи! Будемо говорити!»). Розмова пішла; нам запропонували частування — чай і лимонний тортик, і в такій затишній обстановці дві години пролетіли непомітно. Ми розповідали радникові про олімпіадний рух в Україні, те, як проходить міжнародна олімпіада, говорили про враження від нової країни й контраст Бразилії з домом («постійно чекаєш відключення електроенергії…»). Торкнулися й важливіших тем: капібар («та це просто волохаті свині!» — стверджував пан Андрій), лихоманки де́нге («ото весело буде опинитися з таким діагнозом у чернівецькій лікарні!»), приватних басейнів (такий був навіть на території посольства, адже у Бразилії вони не є розкішшю, а нібито мають практичну користь і підвищують вологість повітря) і не тільки.
Посеред розмови я помітила, що в пана Андрія шкарпетки з котиками. Це лише посилило враження, що нам дуже пощастило з посольством.
Наостанок ми сфотографувалися з портретом Шевченка й окремо з українським прапором на вході до посольства. З паном Андрієм ми прощалися ненадовго, адже він планував завітати на церемонію відкриття пізніше того ж дня.
Підсумовуючи, такий гостинний прийом настільки далеко від дому потішив усю команду.
Між візитом до посольства та церемонією відкриття ми встигли пообідати млинцями з тапіоки, а також зробити фото Катрусі у вишиванці на фоні пальм.
А ще ми з Катрусею не забули нафарбуватися глітером, аби «блискуче» провести церемонію. Решта команди від глітеру відмовилася, але... лише тимчасово. Та про це пізніше.
Перед церемонією послухали лекцію про історію Бразилії крізь призму музики. Почули, зокрема, легендарний бразильський фанк.
Та й на самому відкритті, поки команди й запрошені гості стягувалися до зали, на сцені вже грав місцевий гурт, до якого згодом долучилися двоє запрошених танцюристів. Отож, ще до офіційного початку ми наслухалися бразильської музики (вдосталь, адже у Бразилії, як зауважив радник посла і як швидко переконалися ми самі, мало що починається вчасно), та ще й помилувалися яскравим танцювальним перформансом.
Нарешті запросили до слова гостей: здебільшого бразильських чиновників. Говорили вони португальською, але всім учасникам заздалегідь роздали навушники, в яких звучав синхронний переклад промов англійською. Переклад не завжди був якісним, тож із часом ми дещо знудилися.
Слухаючи одну промову за іншою, намагаючись вловити суть сказаного, я почала щораз більше відволікатися на власні думки. Стала озиратися по сторонах; погляд впав на команду Гонконгу — ту саму добре знайому нам завдяки тижню у Форталезі — та їхнього керівника, Влада Някшу. І раптом у мене виникла ідея. Ми з Денисом ще з минулого МОЛ помітили, що прізвище пана Влада у руках вмілого лінгвіста з легкістю трансформується у «няшку». А що як розповісти про цей дотепний факт самому панові Владу й подарувати йому — на згадку про наші спільні тижні на міжнарі та у Форталезі — котячі вушка?
— Псс! А давайте подаруємо Владові Някшу котячі вушка?
— …
— …
— Ми мусимо це зробити.
Так і зародився план, або ж операція «Котячі вушка». Продовження згодом...
По промовах розпочалося знайомство з делегаціями у форматі традиційної для МОЛ гри «вгадай країну». Цьогоріч гра відбувалася так: на проєкторі демонстрували відеокліпи з відомими бразильцями, що є вихідцями з інших країн. Кожна команда мала вгадувати, чиї то земляки на екрані, і, якщо її, підвестися з місця. Представляючи Україну, показали відеозапис з однією з найвідоміших бразильських письменниць Кларісе Ліспектор (народилася 1920 р. на Поділлі). Щоправда, тут нам і вгадувати не довелося: наші друзі з бразильської команди, які сиділи кількома рядами нижче, відразу ж розвернулися до нас і активною жестикуляцією переконали, що нам час підводитися. Водночас пан Андрій, радник посла, покинув своє місце, спеціально щоб підбігти до нашого ряду й підказати нам, що на екрані українка.
Зрештою через велику кількість промов і не те щоб блискавичну гру-знайомство церемонія відкриття затягнулася настільки, що її фінальну частину (власне, розповідь про правила олімпіади) довелося перенести на ранок. На той момент вже було по десятій, і чимало зморених подорожами та джетлагом учасників давно вмостилися поспати просто на своїх місцях. Отож, ми радо повернулися до готелю.
25 липня
Ранок почався не з кави, а з лекції про вікідані та воркшопу. Учасники, користуючись вікіпедією та спеціально підготовленим застосунком, мали обрати з поданого в застосунку списку яку-небудь рідкісну мову та самостійно внести до бази даних інформацію про всі звуки, які в ній трапляються. Завдання виявилося важким через технічні аспекти, але все ж пізнавальним, як і зустріч загалом. На її завершення кільком випадковим чином вибраним учасникам дісталися сувеніри з емблемою вікіпедії: Денис, зокрема, виграв термос, а Остап — брелок.
Далі ми нарешті мали змогу прослухати завершальну частину вчорашньої церемонії: розповідь про правила олімпіади, проілюстровану погрозами смертельної розправи з тими, хто спробує списувати.
Напис на слайді: «Списуєте — вас з’їдять (анаконда чи піранья на ваш розсуд)».
Наступним пунктом програми була екскурсія містом з трьома варіантами маршруту. Команда розділилася: Денис вирушив до культурного центру Centro Cultural Banco do Brasil, а решта команди — до кафедрального собору та національного музею. Що відбувалося з Денисом під час екскурсії, авторці достеменно не відомо; знаємо тільки, що за час розлуки з командою він устиг отримати в подарунок прапор Тайваню (можливо, як запоруку вдалої поїздки України на наступну МОЛ).
Національний музей вразив своєю формою напівсфери, кафедральний собор — гіперболоїда. Форма ж дзвінниці поруч із собором нагадала щось середнє між менорою та граблями. Дивно, наскільки порожнім був простір навколо всіх цих споруд. Жодних дерев поблизу, нічого, що дало б змогу сховатися від палючого сонця... Ми вже не вперше помічали такі великі пусті простори у Бразиліа, але цього разу в контрасті з химерними будівлями вони аж надто впадали в очі. «Пейзаж, як з антиутопії», — промайнуло в мене в голові. Відчуття були незатишні... Брак рослинності у місті, зокрема в одному з парків, узагалі став локальним мемом: «парк» виявився точнісінько такою ж спустошеною ділянкою землі з трьома розкиданими на відстані кількох метрів одне від одного деревами.
В музеї ми зо дві години роздивлялися картини, відеороботи й артінсталяції сучасних бразильських митців. Далі відвідали собор. Вигляд його зсередини сильно контрастував із зовнішнім: розглядаючи всеосяжний світло-блакитний вітраж та підбання, з якого звисали три вишукані скульптури янголів, я вже не почувалася так, ніби нас занесло у всесвіт «Дюни».
Після того поїхали до оглядової вежі. Ця точка в екскурсії була спільною для всіх учасників, тож ми ненадовго возз’єдналися з Денисом; до часу нашого приїзду його група вже встигла піднятися нагору. А нас і ще на сотню учасників чекала годинна черга. Що ж, не вперше й не востаннє у Бразилії... Проте результат виявився вартим очікування. З висоти 25-го поверху дійсно відкривався чудовий краєвид на все місто (і його літакоподібну форму).
Ми зробили традиційне командне фото з українським прапорцем і спустилися назад.
Коли вирушали до фінальної точки екскурсії, сонце вже сідало — стрімко й досить рано, як і завжди в цю пору неподалік екватора. Наостанок нам лишили огляд площі Трьох гілок влади: на ній розташовується президентський палац (виконавча влада), національний конгрес (законодавча) і федеральний верховний суд (судова). Окрім невід’ємних для функціонування країни установ, на площі також височіла споруда, що підозріло скидалася на гігантську прищепку.
Як пояснили волонтери-бразильці, «прищепка» насправді називається Голуб’ячею вежею: її створив Оскар Німеєр (він же спроєктував саме місто Бразиліа, а також інші його найвідоміші пам’ятки). У вежі дійсно мешкають звичайнісінькі голуби.
Уже наступного дня нас чекав особистий тур олімпіади. Отже, ми повернулися до готелю з основною метою — добре виспатися перед завтрашнім випробуванням.
26 липня
День особистого туру. Будильник на шосту ранку, величезне горня кави, останнє напутнє слово... Ну, можливо, не останнє, адже приїхавши до кампусу університету, де проходила олімпіада, ми ще з пів години провели надворі біля входу. (Здається, то вже традиція міжнару — перед особистим туром давати учасникам побільше вільного часу на свіжому повітрі.) Отже, мали нагоду поспілкуватися. Цікаво було спостерігати за тим, як взаємодіють учасники й керівники з інших команд. Бразильці, наприклад, узяли з собою свої незмінні талісмани — плюшевих звіряток — і радо давали їх потримати іншим учасникам.
Загальним улюбленцем став плюшевий їжачок із м’якими голочками — найліпший антистрес. Обидві ж польські команди завзято співали національні пісні. Ми взяли з них приклад і також заспівали народних пісень, а ще пригадали пару треків «Жадана і Собак», що за настроєм саме пасували до ситуації. Хтось з учасників зайнявся надворі зарядкою; хтось, як і ми, ввімкнув музику і пританцьовував... Але зрештою розваги закінчилися й настав час писати олімпіаду.
Певно, годі й намагатися конвертувати емоційне насичення наступних шести годин у текст... Виходили на різних стадіях розпачу / задоволення / подиву / розчарування. «Оптимістично — напівживі, песимістично — напівмертві», — підсумувала Катруся у відповіді на Тамілине питання «як ви?».
Поглинаючи бутерброди з ланчбоксів, ми стали ділитися враженнями від туру. Усі зійшлися на тому, що набір задач вийшов цікавим, хай там які в кого успіхи у розв’язанні. Особливе враження справила кількість ілюстрацій у примітках до задач. Чи хтось чекав побачити на турі цілий аркуш із фото екзотичних (і не лише) звірів, від імпали й дікдіка до зебри й леопарда? Не обійшлося й без зображення капібари (не плутати з волохатою свинею!). Такого багатого на картинки звіряток МОЛу ще точно не було...
На вечір нас очікувала яскрава програма — можливо, щоб хоч трохи відволікти від поолімпіадної тривожності. Планувалася традиційна бразильська вечірка, festa julina. Усім заздалегідь порадили приходити в картатих сорочках і, кому дозволяє довжина волосся, заплітати його в коси: такий образ — частина традиції.
Більшу частину вечора головною розвагою були танці: вчилися кадрилі (ще той челендж, коли на танцполі вас кілька сотень...).
Далі зіграли в надзвичайно бразильську дитячу гру. Суть забавки: йти по колу, вдаючи, немов насолоджуєтеся прогулянкою надворі, а коли ведучий вигукне «дощ!», налякано закричати й побігти в протилежному напрямку. Тоді, коли ведучий гукне «це жарт!», вдати полегшення й продовжити спокійну прогулянку. Що ще потрібно знати про Бразилію?
Аж раптом після перерви розгорнулося справжнє театральне дійство! Виявляється, невід’ємним компонентом festa julina є жартівливі сценки, де розігрується... весілля. На сцену вийшли дійові особи: волонтер Ві́тор, що став ведучим дійства; хлопець із бразильської команди на ім’я Сократ у ролі вкрай нетверезого священника; а також ще двоє волонтерів, Фернандо та Лай, як «щасливі наречені». Утім, щастю молодят завадили. Спершу труднощі очікувано створював захмелілий священник, якому ніяк не вдавалося запам’ятати імена наречених. Проте кульмінацією став драматичний сюжетний поворот: на сцену увірвався п’ятий актор, волонтер на ім’я Рафаель, в образі, якому могла би позаздрити сама Леді Гага: шикарна перука з довгими білявими кучерями, щільна червона сукня й туфлі на 12-сантиметрових підборах. Нова героїня заявила, що наречений зраджував наречену з нею і — о боже! — зробив вагітною. Розгнівана наречена, підбурена вигуками глядачів, дала нареченому ляпаса й покинула весілля. П’яний священник запропонував одружити тих двох, що лишилися. Вони погодилися, й весілля врешті-решт відбулося. Слід зазначити: акторська гра лінгвістів виявилася блискучою.
Під час вечірки волонтери організували «купідонську пошту»: можна було написати анонімну — чи ні — валентинку іншій людині, а волонтер-купідон знаходив її і передавав твоє послання. Наша делегація обмінялася валентинками з улюбленою бразильською командою, а з-під пера Дениса вийшло послання керівникові Гонконгу, Владові Някшу (яке, на жаль, так і не знайшло свого отримувача, адже той не прийшов на свято; але потім йому надіслали фото!).
Насамкінець подивилися виступ запрошених танцівників із місцевої дитячої студії. Проте виступ суміщав у собі елементи різних жанрів, а маленькі виконавці виявилися здібними не лише до танцю, але й до співів і навіть до акторської гри. У фіналі танцювати разом з артистами запросили нас усіх!
Гадаю, того вечора ми таки витанцювали з себе всі турботи з приводу особистого туру. До командного ж лишалося цілих два дні — тож була надія, що відпочинемо ми вповні.
27 липня
Вільний день № 1 було повністю присвячено екскурсії до водоспаду Salto do Itiquira. Добиралися автобусами дві години. Дорогою стало відомо, що на території національного парку, де розташований водоспад, маємо два варіанти проведення часу: піти купатися в озерцях чи піднятися на вершину гори «важкою» стежкою. Стежка, як неодноразово наголошували волонтери, була не просто важкою, а «важкою, небезпечною, крутою й вимогливою», далеко не кожному під силу. Звичайно ж, уся українська команда обрала саме цей варіант.
Однак не так сталося, як гадалося. У парку з’ясувалось, що для того щоб потрапити на важку, небезпечну, круту й вимогливу стежку, спершу потрібно відстояти не менш вимогливу чергу на підписання форми згоди. Та після години стояння виявилося, що підйом стежкою скасовано, адже на неї можна тільки до 12-ї години дня... Отже, важко-небезпечно-круто-вимогливий шлях дозволили подолати лише одній групі учасників; нашій команді лишилося купання і спокійна прогулянка парком.
Зрештою, попри несподівану зміну планів, день видався гарним: такий собі reconnecting with nature після змагань. У парку ми побачили двох чи трьох золотистих мавпочок, помилувалися водоспадом (ті, хто підійшов досить близько, верталися мокрими до нитки) і скупалися (хоч і не у водоспаді!).
У готелі, як то бувало у вільні вечори, спілкувалися з учасниками з інших країн. Збиралися компаніями, зазвичай спонтанно: хтось грав у настільні ігри в холі, хтось розважався на даху з басейном і настільним футболом. Басейн узагалі мав популярність: ще перед особистим туром найвідчайдушніші учасники пірнали туди о десятій годині вечора. А в настільному футболі вся команда набила руку — а ми з Катрусею радше відбили собі руки — ще у Форталезі. І хоча через величезну кількість заходів часу на вільне спілкування між учасниками виявилося менше, ніж хотілося б, ми все ж устигали і познайомитися з новими людьми, і, в моєму з Денисом випадку, поспілкуватися з друзями з попередніх олімпіад.
28 липня
Вільний день № 2 мав на меті ще глибше занурити нас у бразильську культуру. Вранці ми поїхали до меморіалу корінних народів Бразилії. Хоча дещо точніше було б назвати це місце музеєм із окремо відведеним простором для традиційних церемоній. У приміщенні зберігаються різноманітні культурні пам’ятки корінних народів з усіх куточків Бразилії: елементи святкового та церемоніального одягу, як-от химерні маски та довгі накидки; статуетки й прикраси з різнокольоровим пір’ям; дитячі іграшки та посуд... Чимало експонатів лишаються у побутовому вжитку і нині, адже достатньо ізольовані корінні народи Бразилії — ті, яким вдалося пережити спроби винищення та примусову асиміляцію, — і досі активно зберігають свої звичаї. Цікаво і сумно, що джерелом надходження більшості експонатів до меморіалу вказано федеральну поліцію Бразилії: це все предмети, конфісковані у злодіїв, що розкрадали їх у корінних народів задля збутку.
З виставки мене вихопив волонтер з проханням дати невелике інтерв’ю для місцевого видання («Ти з Бразилії? Ні? Ходімо, нам терміново потрібен хтось не з Бразилії, хтось із Бразилії і хтось іще із Південної Америки!»). Отак наша команда засвітилася в місцевих новинах вже вдруге.
Далі нас чекала зустріч із лідерами корінного населення і тематичні воркшопи на вибір. Я відвідала той, де один з корінних лідерів учив співати пісню мовою народу гуарані́-каюва́: пісня «прикликає птаха, який стереже людські душі та мову, й переносить їх з раю на землю».
На паралельному воркшопі малювали на тілі червоним барвником з рослини урукум. Завданням було розбитися на пари і, встановивши емоційний зв’язок із партнером, намалювати йому чи їй візерунки, щоб ті захищали свого носія від лиха.
Проте на цьому воркшопи не скінчилися. Після обіду, перемістившись до школи, де два дні тому проходила вечірка festa julina, учасники мали змогу долучитися ще до трьох занять на вибір. Вся українська команда відвідала майстер-клас із гри на перкусії, де тренувалася відчувати ритм і гамселили по ударних інструментах різноманітних форм і розмірів. Дехто взяв участь у рухливих бразильських іграх; також спробували себе в капоейрі та повчилися танцювати самбу (чи навчилися — зовсім інше питання...).
На вечір організатори запланували для учасників похід у кіно. Але наша команда (і чи не половина інших делегацій) вирішила натомість перепочити від щільного розкладу та провести кілька годин за власним уподобанням. Тож ми пішли вечеряти піцою в ТЦ. А вечеряючи, спостерігали за втіленим у реальність стереотипом: купа бразильців п’ють пиво з величезних кухлів і дивляться футбол, палко реагуючи на кожен гол.
Тут-таки у торговому центрі поставили собі за мету відшукати ті самі котячі вушка для Влада Някшу. Натрапили на магазин японських товарів, і — ура! Лишилося останнє: вручити презент адресатові. Така нагода з’явилась уже після церемонії закриття олімпіади, але про це згодом.
29 липня
День комадного туру, і вже другий рік поспіль — абсолютно хаотичний ранок. Як і торік, мали писати тур у готельних кімнатах. Отже, завдання: зібрати в кімнаті чотирьох учасників, чотири стільці, один стіл і одного спостерігача. До 9 ранку в спільний чат МОЛу надіслали вже шостий оновлений варіант розміщення команд і спостерігачів у кімнатах... Волонтери, учасники, керівники — всі бігали сходами угору-вниз зі стільцями, а дехто й зі столами. Та врешті-решт і люди, і меблі опинилися на своїх місцях. Тур розпочався.
За чотири години змагання ми 1) пережили серію екзистенційних криз; 2) засумнівалися, чи точно не потрапили на олімпіаду з математики; 3) погиркалися між собою кількома різними мовами. Загалом командам, учасники яких добре зналися на математиці та статистиці, цьогоріч дуже поталанило...
Пообіддя провели на лекціях. Їх було дві — знову на вибір: про бразильську жестову мову та про мови Бразилії загалом. Лекцію про жестову мову читав професор із вадами слуху. Його слова спочатку передавала португальською сурдоперекладачка, а далі озвучував англійською волонтер — отакий ланцюжок перекладу. Наприкінці інтерактивної лекції ми вже володіли кількома базовими жестами.
А вечір провели на традиційній олімпіадній вікторині. Розв’язували лінгвістичний кросворд і намагалися записати слова на кшталт «привіт» і «дякую» якомога більшою кількістю мов на швидкість. А ще пробували вгадати відповіді на важливі питання: який середній зріст учасників цьогорічної МОЛ? Який відсоток учасників любить піцу з ананасами? Скільки учасників мають рівно трьох домашніх улюбленців? А скільки знають чотири і більше мов? Усе це було відомо завдяки опитуванню, проведеному організаторами ще на початку олімпіади: дізнатися відповіді.
Завершився вечір дебатами про легалізацію марихуани та проблему клонування людей. Як-не-як, лінгвісти — дуже різнобічні люди!
30 липня
Останній і найважливіший день, адже сьогодні — церемонія закриття та нагородження учасників.
Для нашої команди закриття стало щасливою подією: дві довгоочікувані бронзові медалі!
Хоча не обійшлося й без кумедних моментів. Якось так сталося, що UKR у думках організаторів перетворився на UK, і наших медалістів Дениса з Остапом оголосили як учасників команди Великобританії — а «United Kingdom» потрапило і на екран над сценою, і навіть на дипломи... Ну що ж. До жартів про те, що завдяки кількості проведеного з новими друзями часу Денис уже вписався в команду Тайваню і цілком претендує на місце в команді Гонконгу, додався ще один. Утім, за цю помилку вибачилися та зрештою її виправили.
З нагородженням усі переживання лишилися позаду. Міжнар завершувала прощальна вечірка з бургерами, караоке та футболом. Ми святкували від душі. На честь бронзової медалі Денис нарешті погодився намаститися глітером (ми ж бо з Катрусею переконували його це зробити ще на церемонії відкриття). А тоді до компанії «глітерних» додалась і Таміла!
Звичайно, ми не забули і про операцію «Котячі вушка». План був простий: спіймати Влада Някшу, подарувати йому вушка та запропонувати намаститися глітером. Нагода нарешті випала на початку вечірки. Ми (команда України, команда Гонконгу, частина команди Бразилії та випадкові спостерігачі) оточили пана Влада. Денис виголосив на його честь промову та пояснив етимологію слова «няшка»; ми дали Владові нанести глітер; я урочисто вдягнула на нього рожеві котячі вушка — і Влад, тепер офіційно Няшка, не знімав їх аж до самого кінця святкування. Операція вдалася на всі сто!
Були й сумні моменти. Прощатися з іншими учасниками виявилося важче, ніж могло би здатися. То були сльози, обійми й обіцянки підтримувати зв’язок. І, авжеж, «let’s all come back as volunteers next year!».
А далі — остання ніч у готелі. Настільні ігри, довгі розмови про все на світі... Найвитриваліші ж учасники не спали всю ніч і зустрічали світанок на даху.
Я вже вдруге переконалася, що МОЛ — набагато більше, ніж просто олімпіада. Це щира, відкрита й об’єднана спільнота. Це простір, де за якийсь тиждень або два люди можуть зблизитися так, немов були знайомі все життя. Це взаєморозуміння, і взаємний комфорт, і тисяча жартів, які виходять далеко за межі лінгвістики.
Та об’єднала нас усіх саме лінгвістика.
Нехай вона об’єднує й надалі!
